Розділ 23

Я слухала вказівки та настанови Даніели, киваючи головою так, ніби кожне слово справді входило мені в голову і там акуратно вкладалося на полиці. Але насправді вони знову й знову наштовхувалися на гул у моїй свідомості, де звучало тільки одне: чому до мене ставляться так, наче я якась особлива? Голос дівчини ще лунав у вухах, наче відлуння в порожньому коридорі, а в цей момент прокинувся мій внутрішній голос - той самий саркастичний, жорстокий, який умів бити нижче пояса:

"Справді не знаєш? Думаєш, Сахіну кожен в місті винен шалені гроші, як ти? Думаєш, у нього щодня крадуть суми, від яких у простих людей дах їде? Багато хто ризикував у нього щось забрати? Та ні. Ти, бідолашко, влізла по самі вуха, та ще й так, що тепер не відмитися. То чого дивуєшся, що ставлення до тебе "особливе"? Варіанти навіть у голові не виникають?"

Ця внутрішня отрута різала мене зсередини сильніше за будь-які слова. Горло пересохло, і я відчула, як язик буквально прилип до піднебіння. Наче зашморг, про який я весь час намагалась не думати, стиснувся ще сильніше.

Коли нарешті випала можливість зробити невелику перерву, я рушила до бару. Це була моя маленька втеча: хоча б ковток води, бодай крапля, щоб оживити язик і вигнати з голови цей крик думок. Кроки були невпевнені, ноги ватяні. Світло приглушене, відблиски вогників миготіли на склі пляшок за спиною бармена.

Хлопець, який стояв там, підняв на мене погляд. Молодий, на вигляд трохи втомлений, але очі щирі. Не такі, як у гравців чи охоронців. В них не було холодного розрахунку, хижої цікавості чи байдужої нудьги. Лише відблиск тепла, майже домашнього.

Він нахилився трохи ближче:

- Як ви, дівчино? Бо, якщо чесно, виглядаєте не дуже, - його голос був справжнім, теплим, без фальші. - Вибачте, що так прямо, але, може, швидку?

Його слова мене приголомшили. Не тим, що він помітив мою слабкість, а тим, що його турбота прозвучала так щиро. Без гри, без маски. Просто людина, яка бачить перед собою іншу людину.

Я напружилась. Перша думка була - а що, як клієнти теж бачать, що я якась не така? Якщо цей хлопець помітив, то й ті, кого я обслуговувала, могли відчути. А що тоді? Вони пожаліються керівництву? А що як Сахіну дійде, що я не справляюся? І тоді вся моя спроба відпрацювати борг закінчиться ще до того, як я встигну бодай звикнути до форми.

А ще я не могла розповісти правду. Не могла бодай натякнути барменові на все, що відбувалося. Це було б самогубство. Тому я опустила очі й змусила себе вимовити:

- Все добре. Просто... хвилююся. Це моя перша зміна.

Хлопець усміхнувся, відкинувши частину напруження.

- Тоді замість води я б радив щось міцніше, - пожартував, - але, думаю, для першого дня вистачить і просто води. Не хвилюйтесь так. Атмосфера тут, може, й трохи напружена, але загалом усе нормально. Господар казино... як би там не було, але ставиться добре. Зарплатою не підставляє, та й людей не кидає. Явно не найгірше місце для заробітку.

Його слова прозвучали як ковток свіжого повітря. Вони не знімали страху, але дарували на кілька секунд ілюзію, що цей світ можна витримати. Що є хоча б крихта стабільності серед цієї темної гри.

- Мене Діма звати, - додав він, простягаючи руку. - Якщо щось треба - звертайся. Я тут уже рік, знаю, так сказати, кухню зсередини. Може, зможу допомогти.

Я торкнулася його долоні. Тепла, проста підтримка. І вона була такою чужою на фоні холодних, владних слів Сахіна, які досі різали мозок, як уламки скла. Якими б я не намагалась їх заглушити, вони залишалися.
***

Зміна тяглася, наче хтось розтягнув час на катування. Кожна хвилина була окремою битвою: з втомою, з напругою, з власним тілом. Нічна робота висмоктувала сили, до яких я ніколи не звикала. Кожен рух доводилося контролювати, щоб не зробити дурниць. Кожного клієнта обслуговувати так, ніби він єдиний у світі. Усміхатися, коли хочеться впасти. Тримати спину рівно, коли плечі зводить від болю.

До кінця зміни ноги гуділи, немов налиті свинцем. Коли світло пригасло й у залі запанувала тиша, я відчула, що більше не можу стояти. Але водночас це була перемога. Я вижила. Я вистояла.

І коли я вже зібралася йти, полегшено видихнувши, залишивши цю зміну, цю ніч позаду, помітила Діму біля виходу. Вже переодягнутим, з втомленими очима, але з тією ж щирою посмішкою, з якою він зі мною і знайомився.

- Може, підвезти? - Хлопець стояв, тримаючи ключі, скоріш за все, від свого автомобіля, й виглядав цілком серйозно. - Куди треба - скажеш.

Я вже майже погодилася. Це було так доречно. Після цієї ночі мені хотілося бодай трішки відчути, що хтось готовий допомогти без прихованих мотивів. Я навіть розкрила рота, щоб відповісти. Але тут позаду пролунав голос. Глибокий, холодний, із тією владною інтонацією, від якої по шкірі побігли крижані мурашки.

- Діма, вільний, - голос який горланив, що ця шалена ніч ще повністю не відпустила... - Я сам підвезу дівчину...