Розділ 22

Я вилетіла в коридор, наче мене справді виштовхнула невидима сила. Двері за спиною зачинилися так різко, що звук відлунням прокотився всередині мене, мов удар по струнах. Серце гатило об ребра з такою люттю, що я майже фізично відчувала - ще трохи, і кістки тріснуть, пропускаючи цей розбушований мотор назовні. Губи пекли. Вони горіли, наче на них поставили тавро розпеченим залізом, і цей вогонь ніби проникав глибше, лишаючи у шкірі невидиму позначку.

Я намагалася вдихнути - не вийшло. Вдихнути вдруге - ще гірше. Повітря не хотіло заходити, воно стало густим, липким, як дим, і що більше я силувалася, то сильніше відчувала: він забрав у мене кисень. Тим поцілунком. Тим нахабним, хижим дотиком, де не було ані грама запиту, лише тверда, холодна впевненість: ти моя територія.

Я ж цілувалася раніше. Звичайно. У дворі школи, де все здавалося смішною грою. У темних під’їздах, де за першими дотиками стояла лише юна цікавість. У студентських кімнатах, де дешеве вино, сміх і неоковирні рухи створювали відчуття безтурботності. Там було тепло. Там була наївність. Там був страх бути незграбною, але не страх бути зламаною. А тут… тут було щось зовсім інше. Тут був чоловік, який не питав, а брав. Не торкався, а позначав.

Від думки про це мене кинуло в тремтіння. Бо я відчувала: ще крок у ці роздуми і я почну задавати собі питання, на які не хочу чути відповіді. Не зараз. Не ніколи.

- Ви Аріанна? - голос пролунав зненацька, і я підскочила, наче мене вдарили током.

Переді мною стояла дівчина. Висока, струнка, у дорогій сукні, але її образ різнився від тієї, що зустрічала мене біля казино. Там - крижана маска, від якої мороз ішов по спині. Тут - очі тепліші, живіші. Обличчя ніби справді належало людині, а не ляльці з порцеляни.

- Так, - кивнула я, намагаючись зібрати своє серце докупи.

- Чудово, - усміхнулася вона й подала руку. - Я Даніела. Мене відправили, щоб провести тобі навчання. Покажу, як тут усе працює.

Мене розривало бажання спитати: а якщо я не хочу нічого вивчати? А якщо я хочу просто піти? Але губи лиш випустили сухе:

- Добре.

Ми рушили довгим коридором. Стіни оббиті темним деревом, від якого тягнуло лаком і чимось важчим - сигарним димом, який ніби в’ївся у пори. М’який килим глушив кроки, і ця приглушена тиша давила більше, ніж якби під ногами стукало каміння. Кожен метр був схожий на пастку.

Нарешті Даніела відчинила двері, і перед нами відкрився інший світ.

- Це VIP-зона, - її голос був рівний, беземоційний, ніби вона читала інструкцію. - Тут грають тільки обрані.

Я зробила крок і розгублено озирнулася. Зала була меншою за загальну, але розкішнішою. Зелене сукно на столах відливало густим кольором, що здавався майже чорним у м’якому світлі кришталевих люстр. Масивні крісла з різьбленими спинками виглядали так, ніби в них сиділи королі, а не просто гравці. У повітрі витав запах дорогих парфумів, змішаний з алкоголем, і це нагадувало мені коктейль із медом та отрутою.

Тут не було гамору. Не було криків і нервового сміху, як у загальному залі. Лише приглушені голоси, повільні й упевнені. Атмосфера місця, де вирішуються долі.

- Твоє завдання просте, - продовжила Даніела. - Бути поруч. Слухати, коли говорять. Усміхатися, коли треба. Запам’ятовувати імена. Тут кожен рух - сигнал. Кожне слово має вагу.

Я кивала. Мені справді хотілося сховатися у власному "так". Бо будь-який інший звук міг видати тремтіння у моєму голосі.

- Коли гравець виграє, ти усміхаєшся, - показує вона. Усмішка ледь помітна, як тінь. - Коли програє - жодного співчуття. Запам’ятай: співчуття - слабкість.

Я спробувала повторити. Відчула, як щоки тремтять.

- Добре, - Даніела коротко торкнулася мого зап’ястка, розкриваючи долоні й складаючи одну на іншу. - Так. Спокій. Відсутність загрози. Це твоє тіло має говорити замість слів.

Кожне її правило лягало на мене цеглиною. "Не жестикулюй". "Відповідай коротко". "Слухняних люблять більше".

Слухняних. Слово вдарило по нервах. Бо я вже чула його. З його уст. З його голосу. Голосу, що досі відлунював десь у пам’яті, немов теплий подих на шиї.

Ми йшли далі, і кілька чоловіків у дорогих костюмах підняли на мене погляди. Тяжкі. Повільні. В них було щось від гравців, які вже вирішили, яка карта перед ними. І ця карта - я.

Я опустила очі. Даніела легенько торкнулася мого ліктя, мовляв: "Тримайся".

Коли ми нарешті вийшли у бічний коридор, я, ковтаючи повітря, не витримала:

- То… я буду тільки тут? У VIP?

- Так. Це наказ.

- Але чому? - вирвалось із мене.

Вона подивилася занадто уважно. Її погляд на мить став таким, ніби вона хотіла сказати правду. Та зітхнула.

- Якщо ти тут… значить, тебе вже виділили. І це, на жаль для тебе, не привілей...