Розділ 21

Коли я йшла повз казино востаннє, мене теж охоплювала тривога, але то було інше хвилювання - контрольоване, наче я пливла по швидкій річці, та поруч сидів Денис із веслом у руках. Його присутність була як броня. Він умів обертати все на жарт, переконувати, що небезпека лише декорація в дешевій п’єсі, яку можна переграти заново. "Це дрібниця, крихітко - казав він. - Невелика маніпуляція. Без крові. Ми ще й у плюсі залишимося". Його голос і руки тримали мене на плаву. А тепер я сама. Ніякого Дениса. Ніякої броні. Лише порожнеча, яка відгукується в грудях глухим стуком, немов там завели барабан, і з кожним кроком він б’є все гучніше.

Висока постать дівчини, що вела мене коридорами, виглядала надлюдською. Чи то справді вона була така височенна, чи то мої очі, підживлені страхом, виростили її до гігантських розмірів - не знаю. Кожен її крок луною відлунював у моєму серці. Вона йшла легко, впевнено, а я відчувала себе тінню, що от-от зникне.

Біля дверей вона зупинилася різко, мов ніж, що встромили в дошку. Я не встигла загальмувати і мало не вдарилася об її спину.

- Моя тобі порада, - вона різко розвернулася, і погляд її холодних очей вп’явся в мене так, що захотілося відступити, у темний коридор, у небуття. - Не зли господаря. Не варто. Удачі.

Вона навіть не врахувала того моменту, що я можу не зайти всередину до "господаря". Просто пішла собі у своїх справах, виконавши свій обов'язок. А я... Може, втекти? Серце вдарило швидше, коли ця думка впала мені в голову. Зараз тільки вона знає, що я тут. Водій, певно, вже поїхав. А Мірас ще навіть не в курсі, що я під його дахом. Якщо розвернутися, вийти звідси швидко, тихо, сісти в таксі й... куди?

Аеропорт. Перший рейс - будь-куди. І там, у чужій країні, почати з нуля. Робота офіціантки. Мийка посуду. Будь-що, тільки не це. Жити в тіні, щоб не висунутися, чекати, поки його злість стихне. Але чи вона стихне? Чи дає звір спокій здобичі, що втекла з його лап?

Місяць? Два? Рік? Скільки треба, щоб Сахін забув?

Відповідь проста й така болюча - ніколи. Люди на кшталт нього не пробачають і не забувають. Вони добираються до тебе хоч на іншому кінці світу, бо їхня влада як павутина, розтягнута всюди.

Я вже зробила крок назад, коли раптом крізь двері долинув голос. Низький, хрипкуватий, але зараз він лунав так, ніби сам простір нахилився до мого вуха.

- Красуне, - в його інтонації було щось небезпечне й водночас грайливе, від чого мороз пробіг по шкірі. - Там на дверцях, бачиш? На такій прямокутній дерев’яшці є ручка. Паличка. Потягни вниз і відбудеться чудо.

Я завмерла. Він уже знав, що я тут. Чув мене. Відчував. Цей чоловік, здавалось, мав сенсори замість нервів.

Він жартує. Легко підколює. Може, це добре. Краще такий тон, ніж його справжній голос, яким, кажуть, він віддає накази прибирати тіла.

Я ковтнула повітря, взялася за "паличку" й повільно натисла вниз. Двері слухняно прочинилися.

Перше, що я побачила - його усмішка. Вона була широкою, занадто впевненою. Він сидів за величезним столом, немов за троном, розкинувши руки на бильця крісла. Його поза - суцільна влада. Його обличчя - контроль.

- Ні, ну яка здібна працівниця, - його голос потік м’яко, проте з тією металевою жилкою, від якої волосся стає дибки. - Молодчинка. А тепер проходь.

Мірас говорив так, ніби я безмозка маріонетка, якій треба пояснити найпростіші речі.

- Та… мені й тут добре, - прошепотіла я. Мій голос зрадницьки зламався, перетворився на писк миші. Я впевнена, тут мишей ніколи не було, бо цей дім належав хижакам, і миші тут не виживали.

Мірас різко змінив позу. Випростався, мов солдат на плацу. Кулак із гуркотом упав на стіл. Дерево застогнало, ручки розлетілися, ніби втікаючи від нього.

- Ми ж домовилися, - голос чоловіка прорізав простір, як лезо, – що ти будеш слухняною дівчинкою. Чи щось змінилося?

Дихати важко, а в цьому кабінеті здається взагалі неможливо, та все ж я роблю надзусилля і проходжу пару метрів ближче. Краще підкоритися, ніж перетворитися на ще одну розбиту річ у його кабінеті.

- Ось так краще, - він знову усміхнувся. Але тепер це не була людська усмішка. Це був вискал хижака. Очікування. Сахін насолоджувався моєю покорою, ніби смакував її. - Попереду в тебе два дні навчання. Впораєшся - молодець. Ні... 

Стенає плечима, типу "пинай на себе".

- Добре, - кивнула швидко. Університет, диплом, майбутнє - все відсунулося на другий план. Я зрозуміла: спершу треба вижити.

 - І ще, - мозок кричить хаотичне "тікай", і тільки здоровий глузд міцно стоїть на ногах та вмовляє не рухатися, коли Сахін встає й направляється до мене, повільно, розмірено, - ти ж не збираєшся робити дурниці, ні?

Я не встигла відповісти, бо його рука раптово піднялася й торкнулася мого підборіддя. Міцно, немов лещата, вона зафіксувала моє обличчя, змусивши дивитися прямо йому в очі. І тоді я побачила справжнього Міраса Сахіна. Не того, хто жартує через двері. Не того, хто всміхається здалеку. Його очі були темними, глибокими, мов криниці без дна. Там ховалася небезпека, біль і холод, від яких тіло сковувало паралічем.

- Ні, - прошепотіла я, ледве ворушачи губами. Бо рухатися не могла. Він тримав мене міцно, демонструючи, що зараз тримає і моє життя.

- Молодчинка, - його посмішка була надто близько. Відстань у кілька сантиметрів і вся моя шкіра вкрилася мурахами. Я подумала: коли він навчився так усміхатися? У п’ятнадцять? У двадцять? Чи його навчило життя? Бо з такою посмішкою не народжуються. Вона - клеймо влади.

Чоловік нахилився ще ближче. Його голос став шепотом, але від того ще небезпечнішим:

- Дай мені тільки привід... За мною не заржавіє.

Це присяга. І печаткою на ній стає поцілунок, яким Сахін запечатує мого рота...