Розділ 20

Я сіла в машину, і за мною майже одразу зачинилися важкі дверцята. Глухе клацання, від якого по спині пробіг холодок. За тонованим склом світ ніби відірвався від мене, зник, став чужим. Там лишилися вони - студенти. І їхні погляди.

Я бачила їх крізь тоноване скло, мов у кіно, де кадр затягують затемненням, але контури ще видно. Дівчата стояли, витріщившись на машину, й ніяк не могли второпати: чому не за ними? Чому не за красунею з підведеними очима, не за тою, в якої сукня облягає фігуру, а за мною - сірою мишкою, яка й виглядала відповідно? Їхні губи рухалися, шепотіли щось одна одній, і я знала - кожне їхнє слово ріже мене, навіть якщо я не чую.

А хлопці… ті чухали підборіддя, вдивлялися в машину з недовірою. Мабуть, теж не розуміли, як так вийшло, що я - тиха, непоказна студентка, яка ніколи не виділялась, сиджу зараз у бізнес-класі, в машині, яка коштує більше, ніж вони зароблять за все студентське життя. Їхні очі світилися питанням: що вона зробила? Чим заслужила? Вони гадали, що я, певно, якось "пощастило". А я була певна: жоден із них навіть не припускає, що я б із задоволенням обмінялася з ними місцями. Щоб стояти зараз біля старенького гуртожитського "гуртовика", гризти насіння на облізлій лавочці, замість того, щоб сидіти в цій блискучій пастці на колесах.

Я стисла руки так сильно, що кісточки на пальцях побіліли. Нігті свербіли - хотілося вкусити їх, відкусити шматочок, аби хоч трохи зняти напругу. Але я знала: ні, нігті ще знадобляться. Хоч би для того, щоб фішки розкладати. Я змушувала себе триматися.

Водій сидів попереду, прямий, мов статуя. Він жодного разу не озирнувся. Лише тоді, коли відчинив мені дверцята, кивнув. І я так і не зрозуміла - то було вітання? Чи він кивнув сам собі, радіючи, що я правильно роблю, слухняно сідаю? Чи, може, йому Сахін наказав: доставити мене навіть силоміць, і тепер водій тішився, що цього не довелося робити?

Я зібрала рештки сміливості й нарешті озвалася:

- Вибачте… а як вас звати?

Він не відповів. Жодного руху. Навіть голову не повернув до дзеркала заднього виду. Наче мене просто не існує. Ніби на задньому місці пусто, і це белькотіння йому здалося через довгий, напружений робочий день.

Я ковтнула слину. Мені стало ще гірше від цієї глухої стіни мовчання.

- Ми ж їдемо в казино, так? - Мій голос здався мені занадто дзвінким у цій гробовій тиші.

На цей раз він кивнув. Ледь-ледь. Мовби механічно.

- Пан Сахін вже очікує? 

Всього нічого варто зробити - кивнути гривою знизу-вгору, якщо мої справи йдуть кепсько. І зі сторони в сторону у випадку, якщо цей вечір має шанси пройти більш-менш спокійно.

"Боже, в що я влипла?.." - подумки прошепотіла я, й від цього холодок пробіг по спині.

Сам по собі неадекват, так ще й збирає навколо себе таких же екземплярів.

Долоні стали вологими, спітніли так, що я почала протирати їх об штани, залишаючи темні плями. Серце билося шалено, гупало в грудях, наче хотіло пробитися назовні. І я була певна: ще трохи й навіть цей глухонімий водій почує його удари крізь гул мотора.

Машина спинилася плавно, наче в повільному фільмі. І все моє тіло затремтіло, бо я знала: ми приїхали. Туди. Куди я вже заходила… але тоді це було зовсім інакше. Тоді хвилювання було маленьким, дитячим. Тепер же воно розрослося у величезного звіра, який шматував мене зсередини.

За вікном спалахнули неонові вогні, дзеркальні фасади, блискучі літери - казино. Величезне, холодне, наче портал у чужий світ. Мій шлунок скрутило, ноги стали ватяними.

Водій, у притаманному вже фірмовому стилі, не промовивши жодного слова, вийшов, обійшов авто й відчинив мені дверцята. Його обличчя було тим самим: камінь, байдужість, пустка. Ніби він виконав чергову програму й тепер чекав, коли я зроблю свій крок. Щоб позбавити його від моєї компанії, яка явно чоловіку не подобалася.

Ступила на асфальт і відразу ж мене вдарило цілою хвилею запахів: солодкуваті парфуми, тютюн, кава, змішані з гулом людських голосів. Усе це накрило мене, як ковдра, зшита з диму й шуму.

Я навіть не встигла озирнутися, як до мене підійшла дівчина. Висока, струнка, доглянута - від кінчиків ідеально вкладеного волосся до манікюру. Вона ковзнула по мені поглядом згори вниз, і я відчула себе дешевим експонатом серед цих глянцевих вітрин. 

Її губи ледь скривилися в тінь усмішки, холодної й зневажливої.

- Господар Сахін чекає на вас у кабінеті, - її голос був рівним, беземоційним, наче глянцева поверхня, у якій я відбилася тінню. Вона вказала рукою на вхідні двері. Біля них стояла компанія хлопців і дівчат. Їхні погляди були ще гіршими, ніж ті, що я бачила біля гуртожитку. Вони дивилися на мене, як на чучело, яке випадково потрапило сюди. В їхніх усмішках було все: насмішка, презирство, глузування.

Я відчула, як щоки палають. Але це було не найстрашніше. Сором я б пережила. А от зустріч із Сахіним…

- Зачекайте, - голос зірвався сам собою, трохи вище, ніж я хотіла. Я відчула, як моє тіло напружилося, немов струна, готова от-от урватися. - А навіщо мені в кабінет до… господаря Сахіна? Ми ж усе вже обговорили. Я повинна навчатися і працювати. Мені туди не потрібно.

Її брови ледь піднялися. Погляд став інакшим - тепер не просто байдужим, а цікавим, ніби вона дивилася на рідкісний експонат, який раптом заговорив і почав протестувати.

- Ти ж не хочеш розізлити Міраса, дівчинко? - її голос звучить майже м’яко, навіть з удаваною ласкою, але ця лагідність липка, мов мед із домішкою отрути. Вона трохи нахиляє голову набік, уважно вдивляючись у мене. 

- Ем… - губи зрадницьки тремтять, язик прилип до піднебіння. Я мимрю, не знаходячи жодного слова.

Вона ловить мої сумніви. Звичайно, ловить. У її очах світиться холодне задоволення. Вона наче кішка, що грається з мишею, яку ще можна відпустити, але навіщо, якщо так приємно дивитися, як та смикається? На губах з’являється легка, ледь відчутна усмішка.