Розділ 19

Весь день мене наче затиснуло в невидимі лещата. Ні, навіть не так. Це було схоже на те, коли тебе саджають на тонкий дріт, натягнутий між двома високовольтними стовпами, і наказують: “Сиди. Не рухайся. Не дихай глибоко”. І ти сидиш. І знаєш: варто ворухнутися і холодна, зла блискавка пробіжить крізь тіло, зламає його зсередини, розколе кістки, прожене іскри в мозок. Це не просто тремтіння, не просто страх - це відчуття, ніби сам повітряний простір навколо заряджений до межі, і досить одного подиху, щоб він зірвався вибухом.

І все через одне коротке, нахабне повідомлення від Сахіна. Кілька слів, які зруйнували мій день, викинули мене зі звичного ритму й замкнули в цій липкій тривозі. Його “машина приїде за тобою” гуло у вухах весь день, як віддалений, але безперервний сигнал тривоги. Я намагалася раціоналізувати, переконати себе, що це не страшно, що я нічого настільки жахливого не зробила. По факту - ні. Але чи це має значення для людини, яка звикла вирішувати все не законом, а власним словом? І от це було найгірше - розуміння, що моє “нічого не зробила” може взагалі не мати ваги.

Та ще і правоохоронці, які снували туди-сюди по університету, не додавали оптимізму й можливості хоч трішки розслабитися. Вони блукали по коридорах. У формі й у цивільному, але з таким виразом обличчя, ніби вони знають більше, ніж кажуть. З кимось вони говорили спокійно, з кимось майже пошепки. І всі ці погляди - уважні, холодні, від яких шкіра під одягом ставала надто тісною. Вони дивилися на всіх і на кожного, але коли їхній погляд ковзав по мені, мені здавалося, що я раптом стала прозорою, й усередині мене видно все, що я хочу приховати.

Чутки поширювалися так швидко, що здавалося вони народжуються не з людських вуст, а з повітря.
Одні говорили про примус до інтиму - тихо, з важким присмаком скандалу. Інші зневажливо відмахувалися: “Плітки, перебільшення, вигадки”. Але ніхто не мав фактів. Ніхто не знав, чи було це взагалі. Якщо так, то хто жертва? Якщо ні, то що, чорт забирай, тоді відбувається?

До вечора я вже відчувала себе виснаженою настільки, що ноги ставали ватяними. Усередині було дивне поєднання порожнечі й тісноти - наче я опинилася в темній кімнаті без вікон, де стіни починають повільно сунутися до центру, і я знаю, що через кілька хвилин вони зімнуть мене в безформну масу.

Я вирішила: якщо вже їхати - то так, щоб стати максимально непомітною. Не просто “непримітною”, а настільки, щоб моє існування ковзало повз чужі очі, як тінь, що не лишає відбитку. Щоб я могла пройти повз десять людей, і жоден із них потім не зміг би згадати, якою була моя зачіска чи колір кофти.

Розчинилася у шафі, вибираючи найнепомітніше. Широкі темні штани, в яких не прочитаєш жодного натяку на фігуру. Безформна кофта, яка приховує все від шиї до стегон. Жодних речей, які обтягують тіло, жодних вирізів. Волосся - у тугу, майже військову гульку. Ніяких сережок, ніяких дрібниць, за які можна було б зачепитися поглядом. Взагалі нічого. Якби можна було, то ще б окуляри з кепкою на себе натягнула, щоб взагалі ніхто не прискіпався. Та мізки хоч і підгоряли протягом дня як на розжареній сковорідці, але функціонували - такий образ приватного детектива не відштовхне, а навпаки - зацікавить. Те, що мені категорично не потрібно.

Коли я вийшла з ванни у кімнати, на ногах, які ледве згиналися та серцем, яке безперервно гупотіло у грудях, Маринка провела мене оцінювальним поглядом і криво усміхнулась:

- Так, так ти точно нікому не сподобаєшся.

Її слова, як не дивно, мене заспокоїли. Мабуть, уперше за день я відчула хоч щось, схоже на впевненість. Якщо я й виглядаю так, що ніхто не зверне на мене уваги — значить, все піде як треба.

Я намагалася цим себе підживлювати, триматися за цю думку. Нічого страшного. Так, працювати на людину, замішану в криміналі - так собі перспектива. Але я відпрацьовую борг. Це не вирок. Сахін не змушує мене робити… гидкі речі. Він хоче, щоб я виконувала його завдання. Це… робота. І робота краща за те, щоб опинитися без даху над головою.

Але все це самозаспокоєння розсипалося, щойно я вийшла з гуртожитку.

За день я декілька разів спитала саму себе як я знайду машину чоловіка. Як так зробити, щоб не "розчарувати" мого роботодавця. Та зараз всі сумніви відпадали, хто приїхав по мою душу. Авто знайти було максимально легко - воно єдине таке на весь двір. Чорний позашляховик із затемненими вікнами, блискучий, як щойно відполіроване дзеркало. Двигун урчав тихо, але це урчання відчувалося у грудях - густе, дороге, з підтекстом сили.

Водій вийшов, відчинив дверцята і я відчула, як десятки поглядів одночасно вп’ялися мені в спину. Хтось визирав з вікна, намагаючись розгледіти, за ким це приїхали. Хтось уже перешіптувався, перекладаючи на свій лад побачене, і я була впевнена: завтра байки про це облетять не тільки гуртожиток, а й увесь університет. Найнахабніші вже дістали телефони та почали знімати відео.

В голові майнула думка, яка була підсумком всього цього жахливого дня:

“Чудово. Просто чудово. Тепер у мене не тільки борг, а й привід шукати нову квартиру, бо після цього в гуртожитку мені життя точно не дадуть…”