Розділ 18

Ранок тягнеться, як розтоплений пластилін - густо, липко, без форми, розмазуючись по кожній хвилині. Відчуття такі ж: липкі, настирливі, ніби тонкий шар сиропу, який обліпив не тільки тіло, а й думки. Від нього хочеться змити з себе цілу шкіру, потертися мочалкою до почервоніння, щоб стерти все до кісток. А краще облитися кип’ятком, щоб обпекти й спалити вчорашні розмови, погляди, думки. Але навіть холодна, логічна частина мого мозку шепоче: "Не допоможе". Хоч три себе до м’яса - бруд, що в’ївся всередині, не змиєш. Він не на шкірі. Він у пам’яті. І, здається, навіть у крові.

Ми з Маринкою йдемо в бік університету, як дві бліді тіні після безсонної ночі. Її кроки трохи швидші за мої, і іноді вона виривається вперед, щоб перехопити погляд. Або, можливо, щоб перевірити, чи я ще тут, поруч.

У руках у мене сумочка. Усередині всього кілька зошитів, ручка, пара дрібниць, але сьогодні вона здається мені наповненою цеглинами. Лямка врізається в плече, і від цього місця тягнеться втомлений, тягучий біль. Пальці судомно стискають ручку сумки, і шкіра на кісточках побіліла, як кістяний ободок. 

І є ще цей погляд Маринки. Постійний, колючий, важкий, як дрібне каміння, яке хтось сипле мені за комір. Він без слів, але від нього не легше. Це мовчання дзвенить у вухах гучніше, ніж крик. Я чую його спиною. Відчуваю, як воно лізе під одяг, тисне на потилицю, змушує плечі напружуватися.

- Ну ти хоч розкажи, як воно там буде? - нарешті не витримує Маринка. Її голос ріже тишу, як ніж по склу. Вона робить кілька швидких кроків і стає прямо переді мною, перегороджуючи шлях. Її волосся злегка злітає від руху, на щоках проступив рум’янець - від холоду чи від напруження. - Що саме ти там робитимеш? А як воно взагалі - працювати на Сахіна?

- Не знаю, - стискаю плечима, намагаючись прорізати цю розмову одним коротким рухом. По-перше, справді не знаю. По-друге, починати день з НЬОГО - все одно що випити на голодний шлунок щось гірке й липке. Воно застрягне, залишить присмак на цілий день, і що б ти не пила, він нікуди не зникне.

- А форма є? А скільки годин? А…

Вона сипле запитаннями, як жменею дрібного скла по столу. І кожне так само боляче впивається в мене. Я перестаю рахувати, скільки їх уже прозвучало. Просто йду, ковтаючи короткі відповіді, але сьогодні вона, схоже, вирішила, що мовчання - не варіант.

На щастя, дорога до університету недовга. Коли ми підходимо, Маринка нарешті відвертається: перед входом - поліційна машина. Її кузов блищить вологим металом під ранковим світлом, а сині проблиски мигалок м’яко відбиваються на склі дверей. У цьому світлі є щось тривожне: воно мерехтить, б’є у куток ока і нагадує серцебиття - тільки чуже, холодне.

- Гей, - Марина тут же чіпляє іншу дівчину з нашого потоку. Та повільно п’є каву, спостерігаючи за машиною, і виглядає так, ніби хоче, щоб хтось запитав. - А що тут поліція забула?

- Хтозна, вони тільки пару хвилин тому приїхали, - знизує плечима Аліна, якщо я не помиляюся, відпиваючи ковток гарячого напою. - Але ніби когось… ну… схилили до інтиму проти волі.

- Схилили до інтиму проти волі? - повторює Марина, наче перевіряючи, чи правильно почула. Може, й справді, щоб знизити градус напруги, який накрив усе подвір’я, адже кожен студент на вході в університет тепер із настороженим цікавим поглядом зиркає на поліційну машину.

- Щось типу того, - недбало кидає дівчина.

І в цей момент, коли розмова зависає у повітрі, у мене в руці раптово оживає телефон. Легка, майже непомітна вібрація, яка йде вгору по долоні, розходиться по руці й чомусь віддає в шию. Погляд сам собою ковзає на екран. І я завмираю. Наче хтось стиснув моє серце в кулаку й просто забув відпустити.

Номер. Цей номер я впізнаю з першого погляду. Навіть серед тисячі чужих. Він як слід від ножа, який колись увійшов надто глибоко.

"Сьогодні о восьмій до твого тараканика приїде машина. Твоє завдання - посадити свою дупу в неї та приїхати. Впораєшся? Не розчаровуй мене, дівчинко."

Маленькі чорні літери, розкладені на білому тлі, починають розповзатися, наче чорнило під дощем. Я перечитую знову. І знову. Кожного разу сподіваючись, що слова зміняться, що там буде написано щось інше. Але вони залишаються такими ж.

Пальці тремтять. Телефон у долоні здається слизьким, наче зараз вислизне й розіб’ється об плитку під ногами. У грудях повітря раптом важчає, наче хтось накачує його свинцем. Я намагаюся вдихнути глибше, але замість кисню в легені заходить щось глухе й важке.

Навколо чути голоси, гул розмов, гуркіт дверей, але вони тепер десь далеко. Світ ніби притишив звук, щоб я краще почула лише одне: тік-так… тік-так… Відлік розпочався. Залишилося зовсім трішки часу до зустрічі з ним...