Розділ 17

Я ще довго стою в задушливому душовому коридорі, немов прикована до місця. Серце калатає в грудях, і з кожним ударом мені здається, що воно хоче вирватися назовні, залишити мене тут, порожню й порізану на шматки. Холод від кахлю під ногами наче оживає, підіймається вгору, просочується крізь шкіру литок, обіймає коліна й стискає їх крижано-залізними кільцями. Повітря важке, насичене вологістю та гострим запахом хлорки - таким, що навіть рот набирає гіркоти.

Денис зник. Розчинився у просторі так само швидко, як і з’явився, лишивши по собі не слова, а присмак роздратування, змішаного з безнадією. Його тінь ще стоїть десь у кутку мого зору, але якщо повернути голову - там тільки стіна.

Всередині все осідає, немов намокла тканина. Важка, липка, вона тягне мене вниз, у якусь внутрішню прірву, де немає ні світла, ні звуку. Я знаю: якщо зараз спиратимусь на стіну, то ноги підкосяться. Я сповзу вниз, залишуся сидіти просто тут, серед запаху хлорованої води та власних думок, які кружляють у голові, наче зламаний вентилятор - шумно, без користі й без зупину. І так раз за разом. Раз за разом.

Змушую себе вийти. Кроки даються важко - ноги ніби стали свинцевими, і кожен рух відлунює тупим болем у м’язах. Хочу втекти звідси, забратися якомога далі від цього запаху дешевої хлорки, вологого мила й тієї частини себе, яка тільки що знову нагадала, наскільки я беззахисна перед чужими рішеннями. Ніби ручна лялька, якою як хочуть так і вертять.

Після розмови з Денисом моє тіло відчуває себе вичавленим лимоном. Навіть шкірка, здається, втратила форму. Всередині сухо, мертво, так, що в грудях стоїть глухий вакуум.

Кожен крок угору сходами наче кара, і я чіпляюся за поручні так, ніби вони єдині, що тримають мене у вертикальному стані. Кістки колін віддають дивним, нервовим болем. Це не фізичне, це той вид виснаження, коли організм просто тягне тебе далі за інерцією, бо зупинитися - означає впасти. 

Я думаю тільки про одне: забратися під ковдру, вимкнути телефон, накритися так, щоб світ не міг мене знайти. Жодних дзвінків, жодних повідомлень, жодних "нам треба поговорити". Я хочу сховатися в тиші, де ніхто не чіпає мій простір, мою голову, моє серце.

Ключ у дверях повертається з дивним опором, немов квартира відчуває, що я не готова впустити в себе нічого й нікого. Я навіть затримую подих, уявляючи, як зараз увійду, зніму взуття, і буде тільки тиша, така рятівна, що можна розчинитися в ній.

Але варто дверям прочинитися, як різкий, дзвінкий голос Маринки врізається мені у вуха:

- Ну?! Як усе пройшло?

Вона сидить на своєму ліжку, схрестивши ноги й згорбившись уперед, немов чекала мене цілу вічність. Її великі очі блищать, як у дитини, що от-от почує казку, а в руках вона крутить свою улюблену гумку для волосся, розтягує й стискає її, ніби цей рух допомагає тримати себе в руках.

Я навіть не дивлюся в її бік. Слова виходять швидко, без пауз, наче я хочу відстрілятися:

- Пройшло чудово. Знайшла добре оплачувану роботу, зустрілася з Сахіном і Денисом. І, між іншим, зараз не відмовилася б від сеансу у психотерапевта.

Вона відкриває рота, щоб щось сказати, але я, не давши їй ані секунди, плюхаюся на своє ліжко, хапаю подушку й накриваю обличчя. Відкидаюся назад так, щоб навіть по рухах було зрозуміло - розмови зараз не буде.

Але Маринкане та, хто зупиняється через першу перешкоду. Її голос знову прорізає простір:

- Зачекай, як це зустрілася? Яка робота? О Боже, а Дениса ти в тій квартирі знайшла, так?

Я притискаю подушку до обличчя ще сильніше, аж тканина прилипає до губ, і стає важче дихати. Мені хочеться провалитися крізь матрац у якусь бездонну темряву, де її голос більше не знайде мене. Але я знаю: вона не відпустить. Ця дівчина так просто не здасться.

Важко зітхаю.

- У Дениса немає грошей, - кажу глухо. - Він обіцяє знайти їх за дев’ять днів, поки я відпрацьовуватиму борг у казино Сахіна.

Мої вуха вловлюють тупіт кроків іншої людини по підлозі, а після подруга різко висмикує подушку з моїх рук. Її очі стають круглими, і в них на мить з’являється щось схоже на переляк, змішаний з гнівом.

- Мені ж почулося, так? - її голос підвищується. - Ти ж не сказала зараз, що працюватимеш у казино Сахіна?!

Я ковтаю повітря, намагаючись говорити рівно, але в горлі вже стоїть важкий клубок.

- У мене немає вибору. Він запропонував розв’язати питання так. Якщо я добре відпрацюю, то…

Слова застряють. Продовжити - означає вимовити вирок уголос, визнати, що пастка вже зачинилася.

Маринка сидить, стиснувши щелепи, і дивиться на мене з тією ж гострою, майже фізичною зосередженістю, з якою іноді дивляться на мішень перед пострілом. Її плечі напружені, пальці впиваються в тканину штанів так, що кісточки біліють. Я бачу: вона вже почала складати план, як мене витягти. Але я знаю інше - такий план може закінчитися для нас обох ще гірше. Схоже, я тільки на першому колі пекла, а їх тут бозна скільки...