Розділ 16

Крик застає мене ще в коридорі гуртожитку - різкий, як тріщина в склі. 
"Невже не одній мені сьогодні так погано?" - мимохідь думаю, хоча від цього думка не стає легшою. Другий крик - коротший, але пронизливіший - летить саме зі сторони жіночих душових.

- Допоможіть! - Ще одне. Пронизливе. Яке роздирає душу. Наче зв’язки ось-ось порвуться.

Мене підкидає, і я майже біжу. Коліна трохи підкошуються - дурна звичка боятися кахлю.

"Хто це вирішив митися посеред дня?" — пролітає думка, така дрібна й недоречна, що хочеться себе вилаяти: не час. Серце барабаном вибиває в горлі, долоні мокрі не від душової пари - від злості, від цих останніх дев’яти днів, які висять над головою, як ніж.

Завертаю за кут, за яким відкривається огляд на всі душові кабінки, і тут же ледве не вмираю від інфаркту. Бо водночас дві руки охоплюють моє тіло. Одна міцно утримує мене за талію, в той час як інша - закриває рота. Пальці втиснуті у щоки. Удар адреналіну - в очах темніє, коліна на автоматі шукають опору. Я завмираю, але тільки на секунду.

- Тихо, - гаряче шипіння просто у вухо.

Я заспокоююся, впізнаючи того, хто це прошепотів. І тут же скаженію, усвідомивши хто це!

- Ти обіцяєш поводитися тихо? - він говорить майже беззвучно, і я чую, як у нього пересихає язик.

Так! Тихо тебе десь прикопаю, і тихо відспіваю! Мерзото!

- Якщо так, то підійми верхній палець вгору.

Я тобі цей палець...!!!

"Так! Тихо тебе десь прикопаю і тихо відспіваю" - лунає в голові, але тіло вже приймає рішення. Тримаюся. Я не ідіотка - кричати тут може бути гірше, якщо Денис не сам. Дихаю через ніс, стискаю зуби та повільно показую великий палець угору. Добре. Добре, чорт забирай. На хвилину.

Його рука з рота зникає. Я аж клацаю зубами по повітрю - настільки різко він відпустив.

- Ти що зовсім...? - Підвищую голос, який перетворюється на рик, але хто б стримався? Побачивши людину, яка підставила та злиняла, залишивши тебе одного розбиратися з наслідками.

- Тихо! - майже благає хлопець, і це єдине, що трохи тішить: боїться. Бо усвідомлює, що може бути викритий. Що таки накосячив.

Запах душової - дешеве мило, хлорка й волога плитка - лізе в ніздрі. Я роблю півкроку назад, щоб стати так, аби бачити двері і його одночасно. Руки все ще сверблять - перевірити міцність тутешніх умивальників головою Дениса.

- Ти де зник? Де був? Чому не відповідав? Де гроші? - в мені гудить список, і слова сиплються, як гайки з розхристаного двигуна. Скільки прокльонів. Скільки слів крутиться на моєму язиці. Після яких мене легко можна назвати чорноротою, бо там нічого приємного не буде.

- Я тобі все поясню, тільки тихо, - він хапає повітря короткими ковтками, очі бігають до входу. Лялька без м’язів - все різке, ватяне, невпевнене. Йому реально страшно.

- Сподіваюся, там щось справді адекватне, - я стискаю кулаки так, що кісточки біліють. - Бо якщо ні…

І тут мене вдаряє інша думка, холодніша за кахель: Денис тут. Знайшовся. І в мене ще дев’ять днів. Якщо він зараз все розповість, віддасть кошти - я побіжу до Сахіна, закрию борг і закінчу цю каторгу. Прощай робота в його казино. Прощай ті ночі, коли дихаєш тільки дозволом монстра. Прощайте.

- Я розумію, як це виглядає зі сторони...

- Ні, ніфіга ти не розумієш, ти..., - не його затискали! Не йому погрожували! Не розуміє!

- Я знаю про Сахіна, - обриває мою тираду звинувачень, - і про те, що буде, якщо гроші не повернути.

- Молодець, - я подаю долоню, ніби в касу. - Давай їх сюди.

Вже бачу як я біжу в бік того казино, як кладу пачку на стіл і вию від полегшення. Я вже вірю в це так сильно, що стає нудотно.

- У мене їх немає, - ці слова як прірва, в яку летять мої сподівання. Туди ж відправляється і душа, залишаючи оболонку над урвищем. - Та скоро будуть. Пару днів і у мене на руках буде сума вдвічі, а то і втричі більша, ніж нам тоді вдалося заробити.

- Я не маю пару днів, - кажу рівно, хоча в голові вже прокручується: якщо це правда, якщо буде більше - я зможу закрити все. Відразу. Лише б знати, скільки "все". Ми в ту ніч навіть нічого не порахували, у нас не було "після". Була втеча Дениса. І пастка, яка зімкнулася на моїй лапці... - Мені потрібні гроші сьогодні.

- Їх немає, - він розводить руками, і я бачу темні плями поту на футболці під пахвами. - Гроші в обороті. Я не можу їх забрати зараз. Повір…

- Денис, ти наді мною жартуєш??? - Я тут закриюся! І буду плакати. Кожного дня. Як та плаксива дівчинка з усім відомого культового фільму. - Де зник тоді з казино? Чому не відповідав на дзвінки? Де гроші?

- Заспокойся і вислухай, - він ковтає. Погляд на двері, на мене, знову на двері. - Якби я тоді не зник, нас би обох спіймали.

- Тобто… - холод проколює мене, як крижина, - ти знав?

- Не знав, - знизує плечима, як ніби:"а що вже поробиш?", - але здогадувався. З Сахіним краще не жартувати.

"Та невже?" - хочеться вишкіритися. Це він мені буде лекції читати? Він?

- Та я тобі обіцяю - пару днів і гроші будуть. Ми все віддамо. Чесно.

Я роблю крок, і він відступає. Плитка під ногами слизька, ніби хтось тільки-но пройшовся із шампунем у руках. Дзеркало збоку повертає мені моє обличчя: очі темні, під ними тіні, волосся вибилося з хвоста. Я виглядаю так, наче можу вбити. А я можу. І це буде самозахист!

- Сахін змушує мене працювати в його казино, - слова виходять глухо. - "Щоб віддати борг", - цитую, як вирок.

- Супер!

- Яке ще "супер"? - я чую, як у мені клацає щось гостре. - Працювати. В. Казино. Сахіна. В. ЙОГО.

По складах. По слову. Щоб в цю тупу голову дійшло, що це повна дупа! Повнісінька! І якщо треба, то я Дениса легко за собою затягну!

Він стуляє губи, киває. Наче таки доходить.

- Арі, я все розумію. Але прискорити процес не можу. Потрібно пару днів. Гроші в обороті. Їх немає. - Він каже "немає" так, ніби це магічне заклинання, що має мене заспокоїти. - Ти поки скористаєшся ситуацією.