Розділ 15

- Немає сенсу тягнути ці дев’ять днів, - його голос звучить уже інакше: не м’який, не ніжний - діловий, мовби він щойно перегорнув сторінку. - У тебе немає таких грошей. І не буде. Давай будемо чесними одне з одним, і не будемо витати у хмарах, малеча.

Я мовчу. Бо він має рацію. І це найгірше - не сам факт, а його впевненість у мені. Точніше, в моїй безпорадності. І це звернення - малеча... Малеча - не пестливе, не лагідне. Це клеймо. Приниження, завуальоване під "турботу". Ніби я маленька дурненька, що нічого не тямить у житті. Ніби він єдиний, хто тримає мене на плаву.

Я мовчу. Не тому, що мені нічого сказати. А тому, що він має рацію. І це найстрашніше. Не борг, не шантаж. А те, що він правий. Він знає мої слабкі місця. Знає, де натиснути. І вже натискає.

- Ти не маєш права… - видавлюю крізь зуби. - Не ти мені командуєш. І взагалі - на всіх є управа. Закон. Поліція.

Слова звучать кволо, не переконливо. Як навчений текст, вивчений у дитинстві - "зле не переможе", "добро завжди перемагає зло". Казки. Неймовірно далекі від тієї місцевості, де я стою зараз. У тіні чоловіка, який не боїться нічого.

Сахін дивиться на мене кілька секунд, а потім... сміється. Тихо, з тим самим неприємним теплом, яке більше лякає, ніж заспокоює.

- Давай спробуємо, - все з тим же задоволеним обличчям.

- Що? - Я нічого не хочу з ним пробувати. Нічого. А тим паче тоді, коли він хоч поки що і не прямо, але заявив, що моє життя залежить від нього. Або це я така дурепа, просто ще не все усвідомила, коли в чоловіка все давним-давно розставлено по логічних місцях.

- Подзвонимо в поліцію. Давай? 

Він повільно опускає руку до кишені. Мої плечі мимоволі стискаються. Серце сковується. Мене лякає не дотик, а його очікування. Це як тінь по стіні: ще не монстр, але вже пульсує страхом.

- Номер пам'ятаєш?

І раптом - телефон. Він тримає його переді мною, ніби демонструє якусь новинку техніки. Погляд повний знущання.

- Бачу, що забула, - продовжує, завзято підморгнувши, - ну нічого страшного. Я тобі допоможу. Кажу ж - я сьогодні в настрої.

Погляд Сахіна опускається до екрана телефона. Пальці натискають клавіші швидко. Впевнено. Він ставить телефон на гучний зв’язок. Динамік тріщить, і в тиші лунає сухий, стандартний голос:

- Чергова частина. Поліція. Слухаю.

Я завмираю. Всередині все скипає - страх, злість, сором. Я могла б сказати, що він мене переслідує. Що тримає мене тут проти волі. Що… Але що? Що далі?

Я дивлюсь на Сахіна і розумію: нічого не буде. Він не боїться. У його погляді чиста провокація. Він хоче, щоб я сказала. Щоб я розпочала війну, яку вже програла.

Пальці тремтять, сіпаються, ніби просять цей телефон, як рятівний круг, але я не тягнуся.

- Ну? - Запитує він, голос трохи насмішкуватий. — Можеш просто сказати: “Цей чоловік мене переслідує. Загрожує.” Диспетчер тебе почує. Я не заважатиму.

Я стою. Мовчу. Диспетчер щось питає знову, але голос розчиняється у повітрі, як пил. Я знаю, чим це закінчиться. Вони його не зачеплять. Його не посадять. А от мені стане гірше. У сотні способів, які він може вигадати. І кожен з них буде болючіше попереднього. І кожен з цих ста буде морально нищівним. Такими, що після перших трьох я себе зненавиджу. Після п'яти - морально помру. А далі... Далі не буде. Не для мене так точно.

Сахін дивиться ще кілька секунд, даючи шанс передумати, потім спокійно натискає кнопку і прибирає телефон до кишені.

- Розумна дівчинка, - кидає тихо. - Я ж не ворог. Навпаки. Пропоную вихід.

- Що ти мені пропонуєш? - Не витримую. Зриваюся. Акуратно, щоб не нарватися на грубість, але так, щоб він не подумав, що я вже зламалася. -  Шантаж і страх? Це не угода. Це пастка.

- Пастка - це твоє становище, - спокійно. Цілком байдуже. - Я ж тобі даю мотузку. Можеш або вибратися з ями, або повіситись. Все залежить від тебе. Вибір за тобою.

Він робить кілька кроків убік, ніби демонструючи, що ні морально, ні фізично не давить. Я самотужки роблю вибір. Наче це не він заштовхав мене в кут.

- У тебе немає таких грошей. Ніде. Ні в кого. Я знаю твоїх друзів. Зв’язки - нуль. Рахунки - порожні.
І тебе зжеруть. А я… я великодушний.

Я стискаю кулаки. Так сильно, що нігті впиваються в долоні. Мовчання стає не просто захистом - бронею.

- Тож слухай умови. Вони ідеальні. Особливо для тебе, малеча, - знову. Спеціально. Щоб принизити. Щоб нагадати - він зверху. Я - ніщо. - Працюєш у моєму казино. Всі дев’ять днів. Відпрацьовуєш. Половину боргу я пробачаю.

Сахін знову дивиться на мене, мовби зважуючи реакцію.

- А якщо будеш себе добре поводити, покажеш, на що здатна…, - робить паузу. Погляд повзе тілом, як слиз. Я стискаюсь, але не відводжу очей. - Можливо, взагалі закриємо цю тему.

- "Покажеш"? - Питаю з гірким сміхом, але навіть мені чути, як у голосі бринить тріщина. - Це що, якийсь іспит?

- Я б сказав по-іншому, враховуючи твою ситуацію. Це шанс. І це найкраще, що може тебе очікувати протягом цих дев'яти днів. І ти прекрасно про це усвідомлена.

Мені хочеться крикнути. Вдарити. Втекти. Але тіло не слухається. Все всередині замкнене, стиснуте до краплі. 

- Подумай, - каже Сахін, і його голос звучить майже лагідно. Майже. Бо це лагідність з міцно стиснутими руками на шиї. - Бо завтра умови можуть змінитися. І тобі залишиться тільки одне - повіситися на тій мотузці, яка могла тебе врятувати...