Розділ 14

Бильця впираються в поперек - холодний метал пробиває тонку тканину одягу, ніби тонкий лід, що торкається оголеної шкіри. Від цього дотику по хребту повзе крижана хвиля, втискаючись у кожен нервовий вузол, змушуючи плечі мимоволі здригнутися. Холод чужий, байдужий, але відчувається так, ніби він продовження його дотику. І я не можу вирішити, що страшніше: цей холод чи тепло його присутності, яке тисне на мене, як важка тінь.

Серце гупає в грудях надто гучно. Мені навіть здається, що це чути. Кожен удар як барабанний бій у порожній кімнаті, який з кожною секундою стає швидшим, гучнішим. І я майже бачу, як його вуха вловлюють цей ритм, як він міряє паузи між ударами, підлаштовує власне дихання до мого збитого. Це не просто серце, що б’ється, це сирена, яка кричить на весь простір: вона в пастці.

- Як?.. - видихаю майже беззвучно. Горло стискається так, що звук проривається хрипом. Повітря раптово стало важким, наче його доводиться тягнути з глибини криниці. Губи сухі, трохи потріскані, й навіть мізерне рухання язика відчувається болісно. - Чому… як ви…? Чому?....

Він не відповідає одразу. Лише дивиться. Його погляд нерухомий, глибокий, з темрявою, в якій можна потонути. Це не просто очі. Це чорна вода опівночі, тиха, але з прихованими під поверхнею течіями. І десь там, на дні цієї темряви, блимає щось майже непомітне: ледь помітна переможна усмішка. Вона не торкається його губ, лиш зіниць. Це усмішка того, хто вже зімкнув пастку й чує, як у ній б’ється перелякана здобич.

Він нахиляється ближче. Мені навіть не потрібно бачити, я відчуваю, як змінюється температура повітря між нами. Його подих торкається моєї шкіри - теплий, важкий, з гіркуватим присмаком кави й тютюну. І цей запах не випадковий гість. Він як ключ, що відмикає давно замкнуту шухляду в моїй пам’яті. Я знаю його. Я вже вдихала його колись... У тому кабінеті. З якого думала вже ніколи не виберуся. Вибралася. А виявилося, це було просто відтермінування незворотного. Від долі не втечеш, як не старайся...

- Тому що я завжди буду на крок попереду тебе, - каже він тихо. Майже ніжно. Але ця ніжність бринить у повітрі, як струна, натягнута до межі. Це не лагідність. Це впевненість, сталевий спокій, гострий, як лезо ножа, яке можна відчути навіть із заплющеними очима.

Його пальці торкаються моєї щоки. Легко, ніби він торкається крихкої скляної статуетки, яку можна розбити від найменшого руху. Але це не обережність, а жест володіння. Впевнений, розмірений дотик, який каже більше, ніж слова: я можу.

Тонкі, теплі подушечки пальців ковзають по шкірі, і моє тіло зрадницьки реагує. Крихітний тремор біжить від скроні вниз, охоплює шию, пробирається до плечей. Коліна раптом стають м’якими, ненадійними, наче вже не тримають вагу тіла.

Я намагаюся втримати погляд десь збоку, втекти хоча б очима. Але він не дозволяє. Його пальці ковзають нижче, потім впевнено охоплюють моє підборіддя. Легкий, але непохитний тиск змушує мене підняти голову. Змушує дивитися просто в його очі. І там я бачу все: безповоротну впевненість, холодну силу, і ще щось... Тихе, але невідворотне, як вирок.

- Але сьогодні, - голос Сахіна стає тепліше, але ця теплість не несе полегшення, лише нову небезпеку, - у мене, на диво, гарний настрій. Тому я готовий… переглянути умови нашої угоди.

Слова зависають між нами, як крапля, що ось-ось упаде у воду. Вони звучать майже як шанс, але на дотик як капкан, замаскований під вихід.

Мої думки збиваються в клубок, де надія і тривога переплітаються так щільно, що вже неможливо розібрати, яка з них переважає. А в горлі з’являється гіркуватий присмак - той, що з’являється, коли чекаєш удару. Коли тіло вже напружилося й тільки очікує, коли буде боляче...

Погляд чоловіка не відпускає. Там немає поспіху. Лише повільний, обчислений контроль. І я розумію - він уже вирішив, чим усе закінчиться.

І раптом, ні з того ні з сього, без жодного попередження він нахиляється ще ближче. Його губи торкаються моїх. Не ніжно. Не питаючи дозволу. Так, щоб я зрозуміла: він бере те, що хоче. Поцілунок короткий, але в ньому вся його влада. І я забуваю, як дихати. Повітря раптово перетворюється на щось непотрібне, зайве. Є тільки він і цей тиск. Тиск і він...

У мене паморочиться в голові. Перед очима спалахує інший момент: вузький темний коридор, та кімната, його тінь, що закриває світло, той самий подих на щоці... Тоді я втекла. Зараз - нікуди.

Коли він відхиляється, я ще кілька секунд не можу зрозуміти, що це взагалі було. Мої губи палають, наче він залишив на них невидимий знак власності. І найстрашніше - десь глибоко всередині я відчуваю, що частина мене, попри все, відгукнулася на цей дотик. Занадто гостро. Занадто боляче. Занадто небезпечно. Занадто.

Я хочу щось сказати, але слова не приходять. Лише відчуття бильця за спиною, його погляду перед собою і тихого, ледве чутного шуму міста десь унизу. Наче весь світ звузився до цієї крихітної точки, у якій він тримає мене в полоні...

Легені ніби забули, як працювати, ковтаючи повітря уривками, наче воно раптом стало густим і важким. Ця несподівана "доброта" з його боку надто раптова, надто неприродна, щоб у неї можна було повірити. Вона тягне за собою відчуття пастки, хитрої, замаскованої, в якій кожен рух може виявитися фатальним.

Він дивиться на мене так, ніби тримає відповідь на питання, яке я навіть боюся поставити. Погляд Сахіна ковзає повільно, уважно, з тією ж самою вивіреною впевненістю, що й завжди. Його обличчя залишається непроникним, але в куточку ока все ж ховається тінь - чи то насмішки, чи то небезпечної гри.

В голові крутиться одна-єдина думка: що він задумав? І чому ця мить тягнеться так довго, ніби перед розстрілом, коли ти ще живий, але вже майже чуєш постріл...