Розділ 13

- Нездара! Навіть ходити не вмієш!

Старий кричить так, що аж щелепа сіпається. Лице наливається червоним, ніби його хтось обдав окропом - буряковий відтінок злості. Я дивлюся просто на нього, майже не моргаючи, не тому, що хочу сперечатися. Ні. Просто це безпечніше, ніж підняти голову й зустрітися поглядом з тим, на чиїх руках я буквально секунду тому опинилася. Бо якщо підніму очі… якщо побачу ЙОГО…

- Йди у квартиру, час новин настав.

І тут мене накриває хвилею. Лайно. Лайно. Лайно. І не просто вступила в нього, я в нього вляпалась по самі вуха, загрузла так, що витягнути ногу вже нереально. Цей голос… цей холодний, впевнений тембр, від якого серце пропускає удар і починає битися десь у горлі. Усі мої сумніви, які я ще кілька хвилин тому ніжно називала рожевими мріями, просто розчиняються в повітрі, як дим. І залишають після себе лише гіркуватий присмак правди: Сахін. Тут. І тримає мене.

- Ні лічильний нестепна сама знайти, ні ходити, що за молодь пішла така, що... - дідо продовжує бурчати, ще й додає свої коментарі, як оцінювач на дешевому ярмарку.

- Чуєш, старий, - мить і я стою на своїх двох, хоч вони трясуться, а коліна зрадливо підгинаються, - запри свою стару сраку в свою будку й не вилазь звідтіля, бо я не подивлюся на те що ти старий пердун і по сходинках спущу. Порахуємо твої ребра, хочеш?

А що ж таке? Чому так швиденько у своїй "будці" забарикадувався? З чоловіком куди сцикотніше висловлювати своє "фе", ніж з дівчиною?

- Я так бачу, ти ґрунтовно підійшла до справи?

Коли я відчула ЙОГО запах - стало моторошно. Коли побачила перед собою його спину - ті м’язи, які рухаються під футболкою, у грудях щось стиснулося.. Але коли очі Сахіна повертаються в мою сторону... я готова тікати. За край світу бігти. Сорок днів. Без взуття. Лише б якомога далі звідси. Тільки от реальність зовсім інша, і від того, що вона реальна - страшніша. Я з місця зрушити не можу. Та що там, я дихаю через раз, боячись, що і це чоловіка може розлютити. Старий закрився, а злість Сахіна тут, в під'їзді. Вона відчутна. Її можна рукою помацати.

- В якому сенсі? - Сьогодні він в іншому одязі. Замість костюма, сьогодні на чоловікові футболка та джинси. Нічим не примітний одяг, який можна побачити на цілком непримітних людях. Тільки від цього і страшніше. Бо загроза - прихована. І будь-якої миті може стати явною.

- Ескортницею влаштувалася? По дідах пішла? - Киває в бік дверей, за якими заховав свою перестрашену дупу дід.

- Що? - Як... Як? Як він… як він це все викручує?

- Це все, на що ти здатна? - він не дає мені й секунди. Далі нокаутує. Фізично врятував від падіння, а морально тисне, затискає, знищу. - Сказала б, я б тебе пацанам своїм віддав. Якусь тисячу-другу відпрацювала б і вже було б легше.

- Ні! - Мене обдає жаром. Я задихаюся - від нахабства. Від його уявлень про мене. Від цих картин, які миттєво й надто яскраво малює уява.

- Ні? - ледь посміхається. - А що ж тоді? Це твій дід? Грошей вирішила позичити на погашення боргу?

- Ні, - жартує. Знущається. Знає, яка приблизно пенсія у людей похилого віку, і з цього теж кепкує. Чи є в нього межі? Червоні лінії? Чи він сам їх малює... не цураючись використовувати замість фарби... кров? 

- А що ж?

- Я намагаюся… розв’язати проблему. З боргом, - чомусь виправдовуюся. Ненавиджу це в собі - цю потребу пояснити, довести, що я не така. Та ще й перед ким? Перед тим, хто має стільки гріхів, що все життя буде відмолювати, і то якщо розпочне прямо тут і зараз?

- Ааа… тепер ясно, - він посміхається ширше. — Вирішила діда обікрасти? А старий виявився не таким і старим. Домушницю зумів пендалем вигнати?

- Кого?.. - слова зависають у повітрі. Але я ж сама обриваю цю фразу, не бажаючи чути нові приниження. Поясненням цим незрозумілим словам від цього незрозумілого чоловіка. - Ні. Я нікого не хотіла обікрасти. І взагалі… а що ви тут робите?

Найкращий захист - напад. І я тут же в нього переходжу, бо мене вже і так загнали в глухий захист, тож якщо не розпочну негайно відбиватися, то буде погано. Дуже погано.

- А ти не здогадуєшся?

Він - крок до мене. Я - крок від нього. Як на шахівниці. Він грає чорними, бо вся його суть просякнута цим кольором...

- Ні, - ще один маленький, але крок назад. В голові проскакує, що скоро я впруся в бильця сходів й відступати буде більше нікуди. І це буде мат? Моя капітуляція?

- Покажу тобі що буде через дев'ять днів, якщо ти все не повернеш, - моя п'ята точка впирається в холодне залізо, яке на контрасті з гарячою шкірою відчувається як пекучий лід, - а ти не повернеш, давай будемо реалістами...