Розділ 12

- Е!

Твою ж! Так і раніше від цього діда можна померти!

- Що? - Чому він волає?

- А ти куди свого дзьоба пхаєш? - гаркнув, і поки я збираю в голові хоч якусь адекватну відповідь на таке агресивне запитання, він вже грюкає дверима перед моїм носом. Встигла тільки зазирнути: диван, на ньому якась книжка кинута та покривало. І все. Це максимум розвідданих, які я встигла “здобути”, як він каже - “запхавши свого дзьоба”.

- Я думала, що лічильник там… - що, цей старий вважає мене дурненькою? Та прекрасно. Нехай. Може, саме так я зможу кудись пролізти, щось вивідати.

- Ні, ну я ж кажу - дебіли…

Хм. Цікаво, у цього персонажа колись була дружина? Якщо так - їй би медаль вручити. За героїзм і самопожертву, що врятувала інших жінок від такого щоденного щастя.

- Чому відразу дебіли? - роблю крок уперед, наче не чую його отруйного тону. - У кожного ж різне планування квартири, всяке може бути.

Можна мені вже видати хоча б бронзовий орден? Бо поводитися чемно з цим буркотуном заради своїх інтересів - це жертва не з малих.

- Головне що вас, дебілів, всіх як під копірку зробили.

Та ні, не бачу його під руку з жінкою у РАЦСі. Інакше й діти, і внуки в нього б теж проходили в категорію “дебіли”. Він же всіх валить під одну категорію? Бо так само і не уявляю його милим та чемним, розповідаючи казку сину, чи внуку, коли той із захопленням сидить на колінах у батька, чи дідуся.

- Сюди.

Його миршавий, скрученим артритом палець ледве не потрапляє мені в око, коли він тицяє в напрямку кухні.

Такс, а що у нас є в наявності? Що може бути в кухні, де проживає молодий хлопець? Пляшки з-під газованки, шматок засохлої піци та загалом повний бардак?

Що ми маємо? Суворий мінімалізм, газетка з новинами на столі та... а що це на підвіконні таке лежить на ще одній газетці? Явно старішій, бо вона аж вицвіла від старизни.

- А це що, гриби? - не стримуюся, нахиляюся ближче. Сухі, скручені часом так само як і сам господар.

- Чуєш, а ти хто, контролер, чи з органів?

А з цими сушками явно щось не так, якщо дідо обходить мене і прикриває грудьми, а точніше своєю кістлявою дупою ці свої заготовки на зиму. Чи вже балується? Без настання морозів?

- Контролер, - брешу без докорів сумління, переводячи погляд на лічильник. Принаймні, знаю, як він виглядає. Квадратик над раковиною. До речі, посуду тут - нуль. Ані брудного, ані чистого. Щось не в’яжеться з образом молодого мешканця.

- А де твоя облікова книжка?

З цим дідом ні секунди не можна розслабитися. Все так само стоїть спиною до своїх "специфічних" грибочків, і з підозрою на мене витріщається.

- Я… цей… забула, - бовкаю перше, що спало на думку. У сумочці в мене й близько немає нічого, що можна видати за журнальчик чи блокнот. І навряд чи вийде макіяжний олівець видати за звичайний. Цей розвідник за секунду мене розсекретить.

- Довбешку ти свою забула! Ану пішла звідси, пройдисвітко!

- Зачекайте..., - телефон! Можна ж спробувати довести діду, що всі дані зберігаються тепер в телефоні! Чому я раніше до цього не додумалася?

- Геть з мого будинку! Негайно!

Але вже пізно. Чоловік видається стареньким, та сили в нього стільки, що можна не один город зорати. Я ледве встигаю ногами перебирати, щоб не зашпортатися і не зламати носа. Знаю, тисячею менше, тисячею більше - в моїй плачевній ситуації вже байдуже. Та хоча б ці дев'ять днів походжу в адекватному стані, з цілісним обличчям...

- Та стійте! - Кричу від розпачу.

Я ж мушу дізнатися про Дениса! Мушу! Тому впираюся ногами, ковзаю, згрібаю килим у гармидер і розвертаюся, щоб хоч щось пояснити цьому скаженому діду.

- Послухайте...

- Геть, брехухо! - гарчить він, і, перш ніж я встигаю ще хоч слово вставити, його долоні в груди - і я лечу.

Встигаю подумати, що носа цього разу врятувала, але спину точно зламаю.

Намагаюся встигнути згрупуватися, щоб не весь хребет зламати, як падіння закінчується. Я зависаю. І нічого не болить. Жодного удару. Лише щось тепле і тверде тримає мене на місці. І…дуже знайомий.
…дуже небезпечний аромат повільно вривається в мої ніздрі. Аромат, від якого в мене по шкірі біжать холодні мурашки...