Розділ 11

- Ну? Чого витріщилася?

На порозі - дідусь. Не просто старий, а такий собі фронтовик-піхотинець з часів, коли не було жодних фронтів, окрім черг за хлібом. Голову йому наполовину прикриває сиве волосся, решта - лиса, блискуча, ніби спеціально начищена для контрасту. Але не це впивається у свідомість. Очі. Величезні, мов у сови, але збільшені товстими скельцями окулярів до рівня справжніх луп. І в тих очах не просто роздратування, а концентрований гнів, який здається фізичним: можна простягнути руку та обпектися.

- Я… - намагаюсь щось сказати.

- Бачу що не я!

Гарчить ніби старий пес, господарі якого навчили бути агресивним стосовно інших людей. І колись маленький, милий песик перетворився в злісного собацюру, котрий по команді будь-кому перегризе горло. Ось і зараз лунає попереджувальний рик, за яким наступить напад.

- Ви там узагалі одуріли, покидьки тупорилі?! - ось і перший укус. Старий починає розмахувати перед моїм обличчям згортком паперів так близько, що мені вже хочеться відсунути ніс, аби не наклацав. - Я шістдесят років копійка в копійку платив! На заводі пахав, руки віддав, спину зламав! І заради чого? Га?! Щоб якісь неуки звинувачували мене в несплаті за комуналку?! Ви там зовсім подуріли, ідіоти малолітні?!

Отже, що ми маємо? Поки я відходжу на безпечну відстань, стараючись не потрапити під гарячу руку розлюченого чоловіка. Перше - він ненавидить молодь. Це в кожному слові, в кожному нервовому посіпуванні щелепи. Друге - йому зовсім недавно, мабуть, повідомили, що за ним якийсь борг, і тепер над головою маячить перспектива штрафу. Він відчуває це як особисту зраду. Пахав усе життя, а тепер, бач, його хочуть зробити боржником.

- Вибачте, але я… - намагаюсь зайти з миром.

- Негайно заходь! - і йому начхати на мої вибачення. Він уже розвернувся й тицяє пальцем усередину, наче це наказ, а не запрошення. Тепер вже я песик, а чоловік суворий господар, якому не до вподоби поведінка улюбленця.

- Навіщо? - питаю. В голові миттєво вимальовується сюжет дешевої кримінальної хроніки: "Дівчина пішла до сусіда й зникла безвісти". Я йшла на пошуки Дениса, а потрапила на місцевого комунального маніяка?

- Ти дурепа?

І стоїть, чекає, поки я відповім. Хоч в його очах і видно, що це констатація факту, а не питання.

- Ні, і взагалі...

- Тоді заходь і не тринди! Звір мої показники, переконайся, що це ви ідіоти, а не я. І передай своїм таким же тупоголовим колегам, що це ваша проблема, що вас мати об землю не один раз кидала!

- Попрошу більше поваги, - я все стерплю, але коли заходить мова про маму й образи, які кидають в її сторону, то я теж можу перетворитися в ланцюгового пса, котрий готовий рвати та метати. І плювати, що з того вийде, головне не схилити голову перед тим, хто вишкіряє зуби на твою родину.

- Поваги? До кого? До тебе? - Його сміх сухий, як тріск старих гілок у вогнищі.

І скажіть мені, будь ласка, за що я маю поважати старших? За те, що вони попросту прожили на цьому світі більше, ніж я? Це якась неймовірна заслуга? Жити бур'яном, заражаючи все навколо, і не бажаючи змінюватися на краще. Бо вони, бачте, старші. Їм, бачте, все можна. Почесне місце в автобусі. Вівсянку на сніданок. Та загальний поклін від інших, не таких поважних мешканців цієї планети.

- Майте повагу до батьків інших людей, - відповідаю рівно, хоча в середині все вже палає. - Думаю, вам би теж було неприємно чути образи на адресу своїх.

Визвіриться? Скаже, якого біса я зрівнюю його ідеальних, навіть якщо мертвих батьків, і моїх, котрі виховали "малолітню дурепу"?

- Показники будеш перевіряти? - Вже куди спокійніше, з явною зневагою до мене, але не настільки відкритою, як було до цього часу.

- Де лічильник?

"Ні, ну якщо так задуматися, то цей старий не настільки далекий від істини. Років тобі не так і багато, а вчинки такі, що справді тягнуть на не дуже розумну людину. Куди ти зібралася? У квартиру до цього ненормального?"

- Господи, де вас тільки таких придурків набрали… - бурчить, відвертаючись. - На кухні. Над раковиною. Карту намалювати, чи сама знайдеш?

- Дякую, своїми силами впораюся.

І заходжу. Гордо. Наче на червону доріжку.

"Червона доріжка, ага. Номінація "Дурко року" і переможець очевидний".

Може бути. Може. Але щось мені підказує внутрішній голос та і проста логіка, що це справді квартира Дениса. А цей старий це його рідний дідусь. Проскакує між ними щось подібне. Тож я маю переконатися, що це правда й дістатися до хлопця, або хоча б щось вивідати...