Розділ 10

- І куди це ти зібралася? - Маринка перехоплює мене за руку, наче хапає невгамовну дитину, коли я вже майже вибухаю бажанням вирватися з гуртожитку й стрімголов помчати за тією адресою, яку мені видали друзі Дениса.  З щирими сподіваннями, що вони мають продажні шкурки й не промовили від "фінгала". Тільки заради того, щоб ми від них відчепилися.

Моє серце з кожною секундою б’ється сильніше. Схоже, ще трохи й воно проломить ребра та вистрибне назовні. У роті сухо, як у пустелі. Губи трясуться, слова застрягають у горлі. Я ковтаю цей клубок тривоги, але він не розсмоктується, лише ще гіркіше давить на грудну клітку.

- Я… хочу піти прямо зараз.

Адже ось вона, надія. Що адреса вірна. Що це справді житло Дениса. Що він там мешкав і досі мешкає. А найголовніше - що не просрав всі ті гроші. Ну, будь ласка, світе... Я ще така молода... Ну за що?

Марина закочує очі, але робить це без злості. У неї є дивовижна здатність: сміятися з моїх панічних вчинків і водночас залишатися тією бронею, на яку можна спертися, коли все валиться.

- От прямо зараз? - На що я тільки меланхолійно киваю. - В цю ж секунду, так? В такому стані?

- В якому такому стані? – з обуренням питаю я, але, чесно кажучи, розумію, що вона має рацію. Пальці нервово сіпаються, ноги тремтять, наче я щойно бігла марафон. Я вже могла б сидіти в таксі. Мчати до тієї адреси. Вже міг би початися той вирішальний етап - крок до звільнення від цього липкого болота проблем. А я… досі тут. Досі сперечаюся з подругою, наче дитина.

"Тік-так" - і цей відлік голосом того чоловіка кожної секунди нагадує, що часу все менше і менше...

- Та в такому! – Марина підіймає мою руку, яку тримає. – Я зараз ніби тримаю ввімкнений дриль. Чи то ти сходила в магазин "18+" і купила поламаний агрегат, який готовий мені влаштувати десятки екстазів одночасно.

Маринка намагається пожартувати. Мене розслабити. І, скоріш за все, вона має рацію - я вся тремчу. Але тут є одне величезне "АЛЕ"

- У мене залишилося дев'ять днів, - і це не жарти. Це не пуста погроза. Ні. Я вірю тому покидьку, як рідній матері не довіряю. Він втілить все в життя. Нуль сумнівів. І виходить, що я ніби дурненький мальок у річці - плаваю біля величезної риби, бачу, як вона на мене захоплено поглядає, демонструючи гострі зуби, і продовжую кола нарізати, провокуючи.

- Ага, а ще у тебе ймовірність заробити пару сотень тисяч зелених за цих дев’ять днів росте, як на дріжджах, – каже Марина саркастично, але я не можу на неї злитися. Бо вона говорить правду. Що змінить день? Що змінить моя паніка? Це не та ситуація, де моє бажання щось вирішує.

Марина хапає мене за плечі й струшує так, що я нарешті зустрічаю її погляд. У її очах – суворість і тривога, замішана з теплом.

- Послухай. Завтра зранку підеш. З холодною головою. Зараз ти тільки наробиш дурниць. - Вона стишує голос, додає м’яко: - Якщо він там, нікуди не втече. Якщо ні… все одно треба почати з ранку.

Ми обидві замовкаємо. Бо закінчення цієї фрази занадто очевидне. Якщо його там немає - це кінець. Тупик, після якого нічого вже не буде.

Всю ніч мене переслідувала ця думка. Я не заплющила очей, бо кожного разу, як повіки починали опускатися, в голові з’являвся жахливий сценарій: порожні стіни, замкнені двері, порожня квартира. І все. Гра закінчена.

Тому коли перші промені сонця прокралися крізь фіранки, я мало не заплакала від полегшення. Вони, наче мовили: "борися, ще можна виправити. Ще дев’ять днів. Кришка ще не опустилася остаточно."

Адреса "Соснова 15" крутилася в моїй голові, як мантра. Я повторювала її, коли забивала у навігатор. Шепотіла під ніс, коли їхала в таксі. Стискала в пам’яті кожну цифру, аби не забути.

Таксист довго крутився навколо, шукаючи потрібний будинок, і коли я розплатилася та вийшла, на мене налетів холодний вітер, але я його навіть не відчула.

Моїм серцем заволодів лише один образ – табличка з потрібним номером. І коли я нарешті її побачила, у мене перехопило подих.

"Соснова 15".
Як приспів з улюбленої пісні.

І це щастя, що з поверхом та квартирою все добре зійшлося. Бо якби й там виникли моменти, то мій би дах з'їхав на бік, відмовляючись прикривати цю божевільню.

Десять хвилин я просто стояла перед дверима. Чомусь страшно. А якщо його немає? А якщо є? Що я скажу? Що робитиму? Почати адекватно, з прохання повернути гроші тому чоловіку? Чи відразу з погроз, що я нацькую на нього правоохоронців, якщо Денис не віддасть все до копійки?

Серце калатає так, що я чую його у вухах. Та все ж зважуюся й підходжу. Дзвоню. Раз. Другий. Секунди розтягуються, як гумові. Ніхто не відчиняє. Невже втік? Взяв гроші й навтьоки?

Та коли чергова істерика вже із задоволенням була на порозі мого дому, за дверима почулися кроки. Здалося? Вже хотіла було прикласти вухо до дверей, щоб перевірити, як вони широко відкрилися, а за ними...

- Ну, нарешті, де ти стільки тинялася?