Розділ 9

Я готова розцілувати Марину. Справді. Вона зараз — як рятівне коло, кинуте в той океан халеп, в який мене затягло без жодного мого на те бажання. В її присутності хоч трохи відступає паніка, а слова звучать як якір: не дають мені повністю відірватися від реальності й полетіти кудись у простір тривоги.

Я глибоко вдихаю, розвертаюся у бік потрібного поверху.

- Сімдесят п’ята… - повторюю пошепки, ніби щоб закарбувати в пам’яті, аби випадково не забути. Серце відгукується підкиданням нової хвилі тривоги. Але й проблиском надії теж.

Ми вже в коридорі. Вузькому, темнуватому, з облупленими стінами й лампами, що миготять, наче нервові тики. Ступаю, а ноги наче ватяні. Йду поруч із Мариною, ловлюся за її погляд, відчуваю: вона ніби тримає мене ним, дає хоч якусь опору, хоч якийсь баланс, щоб я не скотилася остаточно в нервовий зрив. Чортик у моїй голові вже давно нашіптує: "Давай, відпусти себе, закричи, розбий що-небудь, відірвися по повній програмі!". Я нервово тереблю край футболки - марна спроба заспокоїтися.

Зупиняємось. Перед нами потрібні двері. Я глибоко вдихаю - легені наповнюються затхлим гуртожитським повітрям, від якого легше не стає. Стукаю.

Удари віддаються гулом у моєму серці, як церковні дзвони. Тільки от питання - це дзвони на Великдень, що приносять надію, чи дзвони похоронні, що сповіщають про кінець?

- Може, вони на парах? - Розвертаюся до дівчини, коли ніхто не відкриває і навіть не чути кроків по ту сторону дверей.

- Хто? - Марина кривить губи в усмішці. Не глузливій, а тій, що розтягується мимохіть, коли хтось ляпнув щось дуже наївне. - Кіріл? Толік? Та я скоріше повірю, що сьогодні в обід на корпус сядуть інопланетяни й вручать нам брошурки про вступ до міжгалактичного універу. Ніж у те, що ці двоє зараз гризуть граніт науки на парах.

І наступної миті я розумію, що зробила правильний вибір, вирішивши дружити з цією дівчиною. Бо я б точно не хотіла потрапити під ці кулаки, котрі моцно луплять по дверях.

- Напевно, наклюкалися й дрихнуть.

Напевно, так і було. Поки Маринка не прийшла і не влаштувала гучний підйом. Адже двері відкриваються різко, з характерним деренчанням старих завіс, притаманним для практично кожної кімнати нашого гуртожитка. Перед нами з’являється хлопець у спортивках, босий, з неохайним виглядом. Він обводить нас поглядом - недовірливим, трохи зверхнім. І судячи з червоних очей, то три години дня це ранній ранок для нього.

- Чо нада? 

І звідки Маринка все знає? Слідкує за особистим життям... це ж Кіріл, так? Толік ніби більш щуплий. Та у всьому іншому це два брати - акробата. І я навіть не сумніваюся, що цей перегар з рота хлопця, оформлений вчора ввечері разом з його дружбаном по кімнаті.

- Денис… - видавлюю з себе. Голос ніби чужий, в’ялий, розгублений. - Він у вас буває?

- Ден? А вам нащо?

Я приб'ю того "Дена"! Ось тільки знайду й зразу приб'ю! Виделкою, шампуром та навіть відкривачкою! Якого я маю його шукати? Якого повинна терпіти цей сморід з пики його товариша?

- А ти давно ментом забацався? - вкидається Маринка. Її слова гострі, як лезо. Вона не кліпає й не пасує, а я позаду неї мовчки дивуюся.

- Чо це зразу ментом? - Ширше відкриває запливлі оченята хлопець, не тямлячи, чому на нього котять бочку.

- А чо розпитуєш, ніби при погонах?

- Та гребу я де той Ден. Десь напевно в якоїсь дівки тиряється. Та і взагалі - валіть звідси!

- Ми просто… - починаю, але слова застряють. Мимрю, бо двері закриваються, а за нею і моя надія прикопується. 

- Стояти, - нога Маринки влітає поміж одвірком та дверима, зупиняючи останні, - адрес Дена знаєш?

- Допустимо.
Ну хоч щось хороше. Видно, що в Кіріла голова розколюється надвоє від наполегливості дівчини, і він хоче якомога скоріше від неї позбутися. Просто Маринка не я, соплі не крутить на кулаці, діє.
- Допустимо пропоную обмін, - забирає ногу, переплітаючи руки на грудях.

- Який ще обмін? - І хлопець ведеться. Йому цікаво. Та чого гріха таїти, я теж зацікавлена, що вигадала Маринка.

- Слухай, красунчику, - її голос стає легким, з ледь помітною посмішкою, яку я вперше бачу на ній. Вона кокетливо нахиляє голову, злегка поправляючи волосся. — Ми можемо з дівчатами підкинути вам обіди… вечері… ну, тиждень точно. Так, щоб пацани не парилися. Домашнє, смачненьке. Не запарений доширак, а якісне їдло. То як? По руках?

Я завмираю. Це що взагалі за стратегія?! А Марина ніби акторка. Точно знає, що робить.

Кіріл чухає потилицю. Думає. Мовчки прикидає: "Чи варто зливати кента за тиждень безтурботного гуртожитського олл-інклюзива?"

- Ладно, - бурмоче. Дістає телефон, гортає контакти. - Соснова, 15. Третій поверх, квартира 12. Але, якщо хочеш дізнатися ще дещо цікаве про твого Денчика… — підморгує, — … тоді готуйте добре. Ми ще список замовлень підкинемо.

Я мало не падаю. Чи то від полегшення, чи від розпачу.

Адреса є. Є шанс. Але... чи знайду я там Дена? Чи я на тиждень перетворюся на куховарку, варячи борщі й шинкуючи капусту заради примарної надії?..