Розділ 8

Ні!!! Категоричне ні!!! Мені це не цікаво! Ні в якому разі! Ці слова крутяться в голові, мов заїжджена пластинка, поки я відсиджую пару на автопілоті. Слова викладача не долітають. Тільки гул у вухах, що зливається з шурхотом сторінок, човганням стільців, притлумленим сміхом.

Сиджу й думаю: якого біса я взагалі в це вплуталась?! Стиснуті кулаки під партою, розбиті нігті. Ще трохи й проріжу шкіру.

Коли лунає дзвінок, підриваюсь, не дочекавшись, поки розійдуться, й прямую шукати одногрупників. Де цей бісовий Денис, що втягнув мене в халепу, а тепер звалив?!

- Привіт, - кидаю Стасу, який мляво обертається, спершись на підвіконня.

Він один із тих, хто постійно поруч з Деном. Та ні, скоріше, це Стас тримається Дениса, бо навколо нього в’ються дівчата, а Стасові час від часу щось перепадає. Хоча "щось" - це, по суті, залишки зі столу, але йому ок. Принаймні, вигляд у нього такий, ніби він тут головний мачо.

- Привіт, - ось і зараз Стас розтягує свої губи в посмішці, певно гадаючи, що я стану наступною його "жертвою". Вже навіть своїми оченятами досліджує те, чим мене природа наділила.

- Ти Дена сьогодні бачив? - Тож треба якомога скоріше дізнатися та звалити, поки цей липкий погляд не залишив відбиток на кожній частині мого тіла.

- Неа, - ось до чого доводить надмірна увага з боку дівчат. Хлопець опирається на підвіконня, і рахує себе голлівудською кінозіркою. На яку, звичайно ж, не може не запасти така як я. Чергова фанатка, яка бажає сфотографуватися, навіть не мріючи про ніч з цим "красунчиком". - Нащо тобі Ден, якщо є я?

О, почалося.

- І ти з ним не спілкувався сьогодні? Чи, може, вчора? - Пиху теж корисно збивати. Я стану тією, яка трішки опустить цього мачо на землю.

- Ні, ні сьогодні, ні вчора не базарили. Напевно, зависає в дівахи.

- А з ким він зараз зустрічається? - Хоча це зустрічаннями тяжко назвати. І варто уточнювати, в який саме день ЦЕ відбувається. Бо сьогодні в нього одна, завтра - інша. Післязавтра може бути та, що була сьогодні. Якщо симпатична. І якщо сильно постарається та вискочить з трусів.

- А я звідки гребу? Нащо мені цинкувати за бабами кореша? - кривий усміх.

- Ясно.

Рука так і свербить зарядити між ніг Стаса, які він так вдало розкинув на підвіконні. За "баб". Щоб вони його не цікавили найближчі пару років. Але у мене ще є одна надія, до якої я зараз направляюся.

- Привіт, - Раміна. Бісяча до жаху. І яку б я по правді кажучи назвала "бабою", бо єдина покликання її в цьому житті - хлопці. А ні, хлопці та бюти-сфера, бо наразі ці "опахала" над очима дівчини ледве відкриваються, і звідти визирають очі, котрі з подивом на мене поглядають.

- Ну, - підіймає погляд, очі ледве пробиваються крізь наклеєні вії. Її погляд: ти хто взагалі? Я їй не рівня. Її думка. І думка її свити, яка в цю мить стоїть по сторонах від королеви. Тая і Ніка. Як особисті охоронці, готові по першій команді виконати наказ, і випхати мене з коридору, а то і з універу, якщо Раміна відсипле їм трохи своєї дорогезної штукатурки.

- Де Денис? - Ніби кістка поперек горла стає, коли я розмовляю з цією людиною, яка дивиться на мене як на нікчему. Та якщо не дізнаюся де той мерзотник, то та кіста назавжди перекриє мені доступ повітря...

- Який ще Денис? Що ти від мене хочеш? - Кривиться так, що присутність таргана поряд була б куди кращою компанією для цієї панянки.

- З яким ти зустрічалася, - коли це було? Можливо, тиждень тому? Два? Ну, ось зовсім недавно я бачила цю парочку разом. Ще тоді подумала, що ідеальний дует видався. Гарненько потріпають одне одному нерви й можливо стануть адекватними.

- Я звідки знаю де той дебіл? 

Скоріш за все, кохання пішло, як зараз валять від мене довжелезні ноги Раміни. А помідори Дениса чорт знає де знаходяться.

Виходжу з корпусу. Повітря ніби тягнеться крізь вату, легені не заповнюються. Груди стискає, серце стукає в горлі. Паніка підступає хвилею: я не знаю, де він. Не знаю, що робити. Руки тремтять. Здається, зараз впаду просто на сходах. Але якось дістаюсь до гуртожитку. Сходи… чомусь довші, ніж завжди. Кожен проліт як гора.

Відчиняю двері. В кімнаті та сама картина: Марина, на ліжку, з телефоном. Вона навіть не була на заняттях. Але зараз це найменше, що мене хвилює.

- Його не було? - вона вже біля мене, відклавши гаджет. Її погляд розуміє все без слів.

Тільки скрушно хитаю головою, не знаючи як діяти надалі. Шукати роботу? Яку? Це скільки потрібно заробляти за добу, щоб покрити той борг за дев'ять з половиною днів? Тисяч п'ятдесят? Шістдесят? Істеричний сміх застряє у горлі, а коли я усвідомлюю, що ці цифри в іноземній валюті, все починає крутитися перед очима, ніби я на американських гірках. І в кінці, замість фінішу буде старт. Початок кінця...

- Слухай, - Марина хапає мене за руку, кліщами витягуючи з дурману, - а я ж бачила його! Десь приблизно тиждень тому. Чи щось таке. Він до хлопців з 75-ї кімнати заходив. Там Кіріл, Толік... Може, вони знають, де він живе?