Розділ 7

- Вибачте… - голос мій звучить дивно - чужим, хрипким. Наче не мій. Слова застрягають у горлі, наче колючки. Я ковтаю невидимий згусток тривоги й, змусивши себе, ледве вимовляю: - А це хто?

Риторичне питання. Я знаю хто. Я знала ще до того, як з екрана долинув перший звук. Цей тембр, манера, той особливий ледь знущальний присмак у кожному слові. Сахін. Але я прикидаюся. Граю в дурненьку, бо це єдине, що можу собі дозволити прямо зараз. Якщо хочеш зберегти бодай рештки контролю - не дай йому зрозуміти, що боїшся. Не зараз. Не тоді, коли все тільки починається. Я ще маю дев’ять з половиною днів. Дев’ять і півдня це багато. В моєму вимірі, де є всього лише десять днів...

- О, навіть так?

Його голос звучить легко, майже весело. Але за цією легкістю крижана, кривава посмішка, яку я бачила вчора. І вона вкарбувалася мені в пам’ять, як рана. Не стерти. Не забути. Я бачу її зараз чіткіше, ніж обличчя мами. Наче він стоїть прямо переді мною, а не говорить десь у слухавку. Начебто хтось перегортає сторінки старого фотоальбому. Тільки це не сімейні знімки. Це архів жахів. 

- Таємний незнайомець, - продовжує іронічно, в дусі дешевих фільмів, де герой посміхається, дивлячись в камеру. 

Я знаю, навіщо я тримаюся. Навіщо не рву зв'язок, не кричу, не ламаюся. Я мушу залишитися в грі. Мені потрібен час. Кожна секунда це ще один удар серця, ще один ковток повітря, ще один крок до втечі. Якщо вдасться. Але навіщо це йому? 

- І що ви хочете?

- Неправильне запитання, - його голос стає трошки глибшим, трохи... небезпечнішим. - Не що. А кого.

- Кого? - Я розумію. Я знаю, до чого веде. Його наступна фраза вже крутиться в моїй голові, мов попереджувальний напис на табличці: "Обережно, небезпека".

- Одну неслухняну дівчину.

Авжеж. Як же інакше. Це завжди одна й та сама роль: він - мисливець, я - здобич. Він - "господар", я — "відступниця". Скільки таких сцен він уже зіграв? І скільки ще зіграє після мене? 

- А якщо вона вас не хоче? - Питаю. М’яко, майже без виклику. Але зсередини мене вже виривається крик. Я не хочу! Я ніколи не хотіла! Чому цього недостатньо?

Та я стримуюся. Бо поки він лише голос - я ще в безпеці. Поки він не поруч, поки мої коліна не почали труситися, я можу боротися. Навіть у діалозі. Особливо у діалозі. Цей запис, можливо, ще стане доказом. Якщо суд доживе до правди. Якщо я доживу до суду.

- Такого бути не може, - спокійно.

Його впевненість пробирає до кісток. Це навіть не самовпевненість це якась релігія. Віра в себе, зведена в абсолют.

Я мовчу. Бо не знаю, як це парирувати. Вперше за весь день мені по-справжньому не вистачає слів. Його нахабство це крижаний душ, який я не збиралася приймати, але який шаленим водоспадом обрушився на мою голову.

- Ви вважаєте, що всі дівчата мліють від вашої присутності? - питаю з гірким сарказмом, хоча в душі більше болю, ніж іронії. Невже в нього навіть думки не виникає, що комусь він огидний? Що хтось бачить у ньому не бажаного чоловіка, а небезпеку?

- Так, - коротко й безапеляційно.

Сахін не жартує. Не грає. Просто знає. І ця впевненість гірша за будь-який удар. Бо вона щира. Він справді так думає. Думає, що має право.

- Звідки у вас мій номер? - намагаюся повернути розмову в реальність. Якщо вже програю в психології, може, виграю в логіці.

- Думаєш, це така шалена загадка, яку нереально розгадати?

- Ні, - хоча і так, я рахувала, що мій номер це конфіденційно, і ніхто не може просто так його десь знайти, - це неадекватно. Це втручання в особистий простір людини. Це поза законом.

- Погрожуєш ментами?

Голос його змінюється. Стає жорсткішим, сталевим. У кімнаті, здається, одразу холодає. Навіть якщо температура не змінилась, я все одно почуваюся так, наче сиджу на крижині посеред замерзлого озера. І лід ось-ось трісне.

- Ні. Але це ненормально.

- А дурити людей нормально? - у голосі лунає новий відтінок. Обвинувачення. Зневага. Він перекручує все. Перетворює мене на винну. 

- Ні, - кажу тихо. Бо не маю що відповісти. Навіть якщо не знала до кінця, куди втрапила - його це не хвилює. Він не про істину. Він про контроль.

- А твій номер… дивно, що тебе це взагалі хвилює. Дивно, що замість того, аби шукати гроші, ти раптом вирішила піти в університет.

Мене наче щось підкидає. Як? Як він це знає? Слухавку тримаю міцніше, хоч пальці вже німіють. Погляд метушиться по приміщенню. Студенти, викладачі, камера на стелі… Хто з них його? Хто здає мене? Хто стоїть ближче, ніж я думаю?

Параноя приходить миттєво. Як вірус. Мені хочеться вибігти, накрити голову руками, кричати. Але я стою на одному місці як вкопана. І дихаю. Глибоко. Бо якщо зараз зірвуся - Сахін виграє.

- Та від цього і цікавіше...