Розділ 6

Ранок прийшов раніше, ніж хотілося.

Не те щоб я спала, швидше, пережила ніч у дивному напівзабутті, коли тіло лежить, а мозок продовжує тікати від привидів. Стеля над ліжком, невидима в темряві, здавалась то бетонною плитою, що тисне зверху, то проваллям, у яке я ось-ось зірвуся. 

Десь глибоко всередині ще жевріла слабка, крихітна, майже смішна надія. Надія, що вчорашній кошмар це всього лише велике непорозуміння. Що насправді Денис не кинув, а просто… не подумав. Потрапив у халепу. Заблукав. Загубив телефон. Що він повернеться, ми сядемо разом, все обговоримо, усе розрулимо. Що я не залишуся одна з цим страшним, задушливим словом: борг. Словом, яке гупає в голові гучніше за серце. Словом, що рве мене навпіл, бо за ним стоїть ім’я - Сахін...

Коли крізь штори пробились перші бліді світанкові промені, я різко сіла. В голові дзвін, у тілі слабкість, рухи різкі, мов ривки маріонетки. Натягнула футболку, накинула рюкзак. Застигла на мить, вчепившись пальцями у спинку ліжка - тіло нило, м’язи тугі, мов після побоїща, хоч до мене й не торкався ніхто. Просто… нерви. Просто виснаження.

Вислизнула з кімнати, ніби крадучись, хоч насправді байдуже, чи розбуджу Маринку. Байдуже. Я не хотіла чути її голос. Її очі. Її співчуття, яке лише роздирає ще дужче.

На сходах гуртожитку спіткнулась, ледь не впала. Серце підскочило, але страху не було. Нічого не було. Порожньо. Наче всередині вже все обвалилось, а тепер я просто рухалась за інерцією.

Я практично бігла, перехоплюючи подих. Асфальт, який ще не встиг прогрітися під сонцем, сірий та мертвий. Машини мов привиди, люди - тіні, які сновигали повз. Було абсолютно байдуже, що на мене хтось дивиться: розпатлана, бліда, з напівбожевільним поглядом. Мені було все одно.

В голові гуділо: Денис, Денис, Денис. Я намагалася згадати кожну деталь останньої ночі. Як він тримав мене за руку. Як усміхався. Як в якийсь момент кудись пішов. Як не повернувся.

Він не міг. Не міг. Він же свій. Він же… Але чим далі, тим голосніше лунало всередині інше: а якщо міг? Що як підставив, і зараз вже чорт знає де, поки я ловлю істерику за істерикою?

Перед університетом вже збиралися мої одногрупники. Хтось потягувався з кавовим стаканчиком у руці, хтось перемовлявся, хтось крутився біля сходів. Здавалося, все як завжди, світ триває, ніхто не знає, що я вже стою на краю прірви. Що моє "сьогодні" ані краплі не схоже на "вчора".

Ковзнула очима по всіх: де він? Де його самовпевнена пика? Задоволена усмішка? Де?

У голові запульсувало. Але я не зупинилась, пішла всередину, розпихаючи ліктями повільніші постаті. Аудиторія. Там точно. Він завжди приходив раніше - забити собі місце, пожартувати, попліткувати. 

Я ввійшла в аудиторію, і серце тут же почало лупити, як молоток по жерстяній банці. Його не було.

Сіла на крайній ряд, закинула рюкзак під ноги. Очі бігали по дверях, щоразу, коли хтось заходив. Рука ковзала по парті, дряпаючи її нігтем. Всі, хто заходив, не він. Знайомі обличчя. Чужі обличчя. Усмішки, жарти, безтурботні розмови. Я бачила тільки двері, і сподівалася, що рано чи пізно Денис з'явиться.

Та ввійшов викладач і пара розпочалася, а одногрупника серед присутніх так і не було.

Я машинально витягла зошит, ручку. Дивилась у сторінку, бачивши лише білий простір. 

Ну, він запізниться. Увійде. Перепросить перед викладачем, сяде поруч зі мною і тут же все пояснить. Повідомить, що телефон розрядився. Що він намагався до мене додзвонитися, та не вийшло.

Минула половина пари. Двері жодного разу не рипнули. Навіть під моїм поглядом, який кожної секунди впирався в одну й ту саму точку.

Може, спробувати написати? Що як виклик Денис прийняти не може, а от смс залюбки прочитає?

Крадькома дістаю телефон, щоб ще і тут проблем не нажити та відкриваю наше листування. 

"Ти де?"

Коротке, але яке може відповісти на більшість запитань.

До кінця пари залишалося десять хвилин, коли я нарешті усвідомила: він не прийде. Не на цю пару. Можливо, сьогодні взагалі не з'явиться. А, можливо, і ніколи...

Холодна хвиля повільно накрила її з головою. Це навіть не страх, а порожнеча. Мов хтось висмикнув останню надію, і всередині тиша. Глуха, тяжка, мов бетонна плита.

Десять днів.

Я повторила ці слова подумки. Смакувала їх. Десять днів. Не десять тижнів. Не десять місяців. Не “коли-небудь”. Десять. Днів. Щоб знайти гроші, яких я ніколи не бачила. Щоб віддати їх людині, що не пожартує, коли настане термін.

Поруч хтось сміявся з чогось дурного. Я дивилась на цей сміх, як на щось далеке. Як на щось, чого я більше ніколи не спробую в цьому житті

І тут раптом телефон ожив. А з ним і надія. І навіть незнайомий номер, котрий висвітився на дисплеї, мене не збентежив. Що як Денис взяв у когось мобільний, щоб до мене набрати та все пояснити? Може ж таке бути? Запросто. Або десь загубив свій гаджет разом з сімкою й тепер дзвонить просити вибачення з приводу того, як все кепсько вийшло.

- Так, - давно я так радо не приймала виклик. Ніби отримувала подарунок, про який так давно мріяла. Ніби пальці вже були занесені над святковою обгорткою, котра зараз паде до моїх ніг, а я побачу сюрприз. 

- Привіт...

Сюрприз. І справді. Тільки чужий. Страшний. Моторошний.

Я тут же відсмикнула телефон від вуха як отруйну змію. Як небезпеку, яка запросто може вкусити.

Це не Денис. Ні. Це...

- Тік-ток, тік-ток… - голос хриплий, спокійний. Як старий годинник, що відмірює не час, життя. - Залишилось дев’ять днів…