Розділ 5

Маринка шумно ковтає повітря, не в змозі пережити шок, що накрив її з моєю появою в кімнаті. Її плечі дрібно тремтять, губи білі, а пальці стискають телефон так, ніби це останній рятівний круг.

- Аріан... Скажи хоч щось.

- Привіт, - безтурботно промовляю й посміхаюсь, намагаючись розрядити цю напружену обстановку. Голос дивно спокійний, наче не мій. Всередині - пустка, але назовні я зібрана. Чи мені так тільки здається?

- Що сталося? Хто це зробив? 

Та мої зусилля марні. Вона знає мене не перший день, щоб на таке повестись. А якби знала перший - то, мабуть, уже давно втекла б, побачивши мій вигляд.

Я сідаю на ліжко. Матрац із глухим скрипом прогинається під вагою тіла. Намагаюсь зняти сумку з плеча, але лямка заплуталась у волоссі. Смикаю, здається, вириваючи пасмо. Чорт. Нічого не відчуваю. Ніби фізичний біль зник, залишивши простір лише для морального. Або… в морально вбитих щось узагалі болить?

- Ти ж із Денисом була… - ледь чутно каже Маринка, сідаючи поруч, обережно, ніби матрац зараз відпружинить, я зіскочу й розсиплюсь на дрібні частинки. Як ті фішки в кабінеті Сахіна. Ті смарагди, через які зашморг на шиї став відчутнішим. - Він… він же з тобою був, так?

Денис. Це ім’я ріже повітря ножем. Стискаю кулаки. В голові спалахує його обличчя — нахилене до мого, легка усмішка, погляд, що вмів переконувати. Я йому вірила. Чому, чорт забирай, вірила? Бо одногрупник? Бо треба було вирішувати питання з екзаменом, а він наполягав? Чи, може, бо мені просто хотілось у щось повірити?

- Він... - у мене пересихає в горлі, голос зривається. Адже після зникнення Дениса все й розпочалося. Якби він мене вивів звідти. Якби я вчасно покинула той клуб. Якби... - Він зник. Я не знаю, де він.

- Зник? Тобто зник? - Маринка здивовано поглядає на мене. Цього разу, напевно, прикидаючи в голові, чи варто мені довіряти в такому стані. Чи не несу я чортівню на фоні того, що зі мною трапилося. - А ти дзвонила йому? Писала?

- Ні. Не дзвонила.

А сенс? Він підставив! Можливо, не спеціально. Можливо, це збіг. Та хіба від цього стає легше? Я тепер повинна купу бабла місцевому бандиту. Стільки, скільки я за все життя б не заробила. Чесною працею так точно ні. І якщо протягом десяти днів не поверну Сахіну вкрадене Денисом...

- Чому? - Вона вже тягнеться за своїм мобільним, явно не розуміючи, з якого переляку я досі цього не зробила.

- А яка вже різниця? - голос проривається гостро, наче ламкий метал. Всередині все закипає. Агресія на Дениса, а зриваюсь на Марину. І бачу, як у її очах виникає той самий страх, який був, коли я переступила поріг. Вона боялася мене тоді. Тепер боїться ще більше. - Він забрав гроші. І втік. Кинув мене напризволяще.

Вона мовчки опускає очі. Напевно, нарешті збагнула. Насправді ми вибирали, хто піде з Денисом у те казино. Або я, або вона. У Марини - гарна сукня, акуратні туфлі. В моєму гардеробі такого й близько не було. Тож вийшло, що з неї речі, з мене - участь, а головний - Денис. Покидьок.

- Я... спробую до нього набрати, - перелякано промовляє вона й підіймається, відходячи якомога далі від мого збудженого стану. Телефон тремтить у її руці, як листок.

Мені хочеться заплющити очі, впасти на подушку й заснути. Забути про цей день як про нічний кошмар. Стерти сном хоча б частину сьогоднішніх спогадів. Та я залишаюсь у реальності. Чомусь. Може, просто заради цікавості. Дивлюся, як Марина нервово натискає кнопки, як ходить кімнатою, як зупиняється біля вікна.

А що як вийшов справді збіг? Денис нічого поганого не замислив і це я така "щаслива", що за пару хвилин можу знайти пригоди на свою п'яту точку? Він повернеться, я йому все поясню й ми віддамо хоча б частину боргу. Те, що видурено обманом. А далі... Має ж бути легше?

- Дивно… - тихо каже Марина. Говорить сама з собою, але я чую.

Спокій нам тільки сниться. І то - під питанням. Думаю, що навіть у снах мене знайде Сахін, нагадає про боржок.

- Виклик був, але він не підіймав, - продовжує дівчина, - а після взагалі відімкнувся.

"Може, його збила машина? Може, він робить комусь штучне дихання?" - у голові спалахує іронія, але вона настільки слабка, що тут же гасне.

— Аріан. Ти… ти вплуталась у щось?

Я сміюся. Точніше, намагаюся. Виходить хрип. 

- Я повинна одній людині дуже великі гроші. Дуже, - я навіть уявити не можу скільки. Ця здоровезна гора коштів навіть в голові не вимальовується.

- І скільки в тебе є часу? - обережно питає Марина. Я бачу в її очах старання. Вона хоче бути подругою. Хоче вірити, що вихід є.

- Десять днів.

Отож бо й воно, по її обличчю бачу шок. Ті, що туляться в гуртожитку, чекають стипендії як манни небесної, за десять днів зберуть... Що? Десятки тисяч доларів? Сотні? Та хоч мільйон. Тут п'ятсот доларів нашкребти буде задачею з зірочкою.

- Ну... Що як ми попросимо більше часу на віддачу боргу? Десь влаштуємося працювати. У дві зміни. Обидві. Будемо економити. Їсти раз в день і...

- Послухай, - я дивлюсь їй прямо в очі. Прикро ображати дівчину, стирати її старання в порох, але це не час для ігор. - Навіть якщо ми перестанемо їсти, кожну хвилину будемо працювати й усе відкладати - нам обом знадобиться років двадцять, щоб це відпрацювати.

- Настільки все погано? - Тихо. Передчуваючи мою відповідь.

Дівчина за пару секунд прожила мої слова, уявивши, в що перетвориться так зване життя. В існування. У виживання.

- Це ще не найгірше, - черговий нервовий сміх, який я не здатна контролювати.

- А що?

- Найгірше в цій ситуації людина, якій я маю віддати борг, - дивлюся в очі Марини, а бачу там погляд Сахіна, котрий обіцяє мені розправу, якщо я спробую втекти. 

Якщо ж не втечу… що ж, розправа мене все одно наздожене. Тільки вона буде повільна, моральна. Бо цей чоловік любить ламати. Він майстер розбирати людей по шматочках, повільно, зі смаком. Він буде поруч, милуватись, як я кожного дня, кожної години йду на дно. І ці десять днів це просто підготовка. Підготовка до великого морального зламу.