Розділ 4

Двері за мною зачиняються - глухе клацання б’є по нервах. Лише тоді до мене доходить, де я. Куди мене занесли ноги, що йшли, наче на автопілоті.

- Аріанна?

Спочатку здивований голос лунає з "тюбетейки" при вході, а після збоку з'являється вахтерка, не вірячи власним очам. 

- Боже, - Зінаїда Валеріївна прикриває рота руками, ніби справді побачила всевишнього.

- Доброго вечора, - киваю головою, намагаючись виглядати спокійно, чемно - лиш би пробратися у свою кімнату без зайвих питань.

Але вона вже встала, двома швидкими кроками перекрила прохід до сходів. Бракує лише, щоб гримнула палицею по підлозі зі словами: "Ти тут не пройдеш".

Чому в голові ця дурна асоціація? Мабуть, нервове. Коли зовсім погано, мозок рятується іронією. Якби не вона, напевно, вже б просто впала на підлогу й розчинилася.

- Аріанно, донечко, що з тобою? Ти де...

У Валеріївни не вистачає слів, щоб описати шок, в якому вона наразі перебуває.

- Все гаразд, просто...

Я ловлю себе на думці: невже я настільки кепсько виглядаю? Опускаю погляд і бачу. Нога. Боса, чорна від пилюки, стерта в кров. Черевик у руці, безглуздий, непотрібний. Я йшла так майже через усе місто. Мені хочеться засміятися, але сміх застряє в горлі гірким клубком.

- Ти де була?

Жінка максимально вихована. Добра. Все життя пропрацювала в бібліотеці, поки її звідти не витурили через "поважний рік". З глибокими порізами на серці та мізерною зарплатнею. Тому їй і довелося йти чергувати в гуртожиток. І, напевно, Зінаїда Валеріївна не вперше бачить в такому стані студентів.

- Я..., - ось тільки суть в тому, що мене жінка явно не очікувала побачити в цьому амплуа. 

- Аріанно, донечко, - підхоплює мене попід руку, ніби боячись, що я можу впасти, якщо не буду мати підтримки, - потрібно дзвонити в поліцію. Негайно.

Я бачу, як рішучість збирається в її зморшкуватому обличчі. Вона повільно рушає до робочого місця, до телефону, єдиного на весь гуртожиток. З якого і можна набратися правоохоронцям.

- Ні-ні, все гаразд, правда, - тому я не різко, щоб не образити, але впевнено відсторонюю вахтерку від себе, і тільки зараз помічаю як пече нога. Переношу на неї вагу і відчуваю, як вона горить. Хоча, чому тут дивуватися? - Я просто впала.

- Впала?

Недовіра як дитяча казка читається в очах жінки.

- Так, - нехай мене вибачає, але поліція це явно не те, що наразі потрібно. - Хотіла встигнути на трамвай. Ви ж знаєте, як з Синегорського району важко дістатися. Транспорт ходить дуже кепсько, а якщо і ходить, то раз у дві години. Я майже встигла. Майже. Трохи не встигала, тож вирішила підбігти.

Я підношу черевик, показуючи "трофей" свого спринту. Усмішка рветься назовні, але не доходить до губ. Це вже сміх істеричний, на межі плачу.

- Як бачите - підбігла. Ні трамвая, ні туфля. Не найкращий вечір, тож якщо ви не проти, то я відправлюся відпочивати.

- Тобі точно не потрібна допомога?

Ну, якщо ваш чоловік доларовий мільйонер, якому не жаль трішки відсипати мені грошей, то можете. Але судячи з того, що ви були змушені йти працювати в такому віці...

- Ні, дякую. Все справді добре. Спокійної ночі.

Холодний коридор, по якому я пробираюся навшпиньки, щоб нікого не розбудити й не нарватися на чергові розпитування, пахне сирістю, чужими парфумами й дешевим порошком. Хтось не спить. Заливисто сміється. Чужий сміх, ніби з іншого світу. З того світу, де добре. Де колись і я була, жила, раділа. Але тепер його для мене не існує...

Я доходжу до кімнати, вставляю ключ. Руки тремтять так, що ключ падає. Раз, другий... нарешті влучаю. Двері розчиняються, і я бачу Маринку. Вона сидить на ліжку, в спортивках, з телефоном у руках. І тут же підстрибує, як тільки помічає мене на порозі.

- Боже, ти де була?! Я вже хотіла в поліцію дзвонити! 

Ще одна! Закриваю за собою двері, і коли розвертаюся, то дівчина вже стовбичить переді мною.

- Тебе немає п’ять годин! Ти хоч знаєш скільки часу? - Її голос тремтить, коли вона оглядає мене з ніг до голови. - Аріанно...Що з тобою?! 

Та що ж там зі мною, що вони виглядають всі так, начебто спілкуються з привидом?

Підходжу до дзеркала. Зупиняюся. І…Це пис…

Волосся сплутане. Сукня обідрана, наче мене гнали скажені пси. Очі… очі мертві. Це не очі живої людини...

- Аріан..., - тихий шепіт Маринки розрізає повітря, як лезо, роблячи тільки гірше. - Тебе...

Я знаю, що вона хоче спитати. Її губи тремтять, очі повні жаху, але вона не наважується вимовити слова. Чи не зробили мені… Чи не змусили…

Можна сказати: "ні". Я навіть розумію, що треба б. Що це правильна, заспокійлива відповідь. Але язик приріс до піднебіння. Груди стискає, ніби хтось сидить зверху. У голові гул, і я вже не розрізняю: це мій власний пульс чи стукіт у скронях. А найстрашніше - я відчуваю себе так, коли сміливо можна казати "так".