Розділ 3

- Це...це...це..., - заїкаюся. Що зі мною? Я ніколи не заїкалась. Навіть у школі, коли публічно читала вірш перед всім класом і впала зі стільця. Але тепер... це якась нове я. Версія зі зламаним механізмом самозахисту.

- Я з тебе зараз зроблю муху цеце! - Гаркає він. І моя хвороба страху прогресує з шаленою швидкістю.

- Брехня! - Випалюю, бо якщо негайно не візьму себе в руки, то психологічних проблем стане в рази більше. - Це не коштовності. 

- Справді? А що ж це тоді? Цукерки? 

Я усвідомлюю, що виглядаю смішно. Потішне звірятко, загнане в кут, що намагається грати в логіку з людиною, якій подобається розривати іншим життя. І він, здається, насолоджується цим видовищем. Спостерігає. Дозволяє мені ще трохи побарахкатися у своїй "свободі".

- Просто скло. Фарбоване, - додаю, ледве на місці не підскакуючи від свого "класного" варіанту. - Гарно підроблене, як справжнє, але це скло.

- Окей.

Що? Окей?.. Справді? Це що, кінець гри? Я можу піти?

"Життя тебе нічому не вчить" - боягуз, він же внутрішній голос, голосно ляпає себе по лобі, не стримуючись в оцінці моїх розумових здібностей.

Це надія! Малесенька, квола, як кошеня, але вона хоче жити.

"Ага, яка вже згасла" - сухо відрубує голос із середини. І має рацію.

Сахін відходить до протилежної стіни. Автоматично зиркаю на двері. Скільки кроків? П’ятнадцять? Двадцять? Та ні, марно. Ззовні - охорона. Вони тут як сторожові собаки: зір, нюх і кулаки завжди напоготові.

- На, - кидає мені фішки. Знову ці фішки. Їхній металевий звук тепер мені буде снитися щоночі - Якщо зможеш розбити так, як розвалили попередні, так і бути - відпущу тебе й навіть пальцем не зачеплю. 

- А якщо ні? - питаю, хоча й так знаю відповідь. І все ж питаю. Як дитина, що сподівається, що бабайка в шафі це просто куртка. Це ж угода? Домовленість без письмової згоди?

- У тебе все одно немає вибору, - відходить на кілька кроків назад і нахиляє голову, мовчки закликаючи: роби. Потіш господаря. Заробити на смаколик, що в моєму випадку виглядає як ще пару секунд життя в цьому світі.

Ці фішки важкі. Холодні. Як моє тіло. І тільки серце ще гупотить з усіх сил, стараючись витримати цю напругу.

Фішки важкі. Холодні. Я стискаю їх у долоні, мов кістяні жетони мого життя. Пальці затерпають. Серце б’ється так, що лунає в голові. Заводжу руку над головою й кидаю їх об підлогу з усієї сили. Якомога далі від Сахіна. Хай навіть це буде останнє, що я зроблю правильно.

Глухий звук. Фішки, мов червоні, сині й зелені змії, ковзають по підлозі й зупиняються. Цілі. Без тріщини. Без жодного сколу. А всередині мене тріщить щось інше. 

- Гарний камінь, надійний, - Мірас нахиляється і підбирає одну з фішок. Його погляд спокійний, майже лагідний. Та від цього спокою мені навпаки стає ще більш лячно, - таким і вбити можна.

- Зачекайте..., - витріщаюся на чоловіка, щиро сподіваючись, що мене не стосується останнє уточнення. Що ця "фішка" в його руці не по мою душу. - Як камінь? 

- Запросто.

Він різко розвертається в іншу сторону й чотири фішки летять в протилежну від нас стіну. Вдаряються об неї, залишаючи добрячі вм'ятини, а самі цілі та неушкоджені приземляються на підлогу. В районі моєї щелепи.

- Це нечесно! - Вигукую, назад її підбираючи. 

- Не чесно? - перехоплює він, і за мить уже переді мною. Натискає на плече і я на колінах. Швидко. Без змоги чинити опір. - Це ти будеш мені розповідати про чесність? Коли ти зі своїм покидьком дружком прийшла в моє казино з метою нажитися? Моїх клієнтів надурити? Чи, може, хочеш своїм писком ляпнути, що цього не було, а відео на камерах це теж не чесно?

- Я... я... я... 

- Супер! - Зловтішається, переможно споглядаючи за мною зверху-вниз. - Так і тягни своє "я", а я поки візьму завдаток.

Його рука тягнеться до мого обличчя. Плавно. Без поспіху. Я ще сподіваюся, що він просто торкнеться щоки, вдарить, стисне підборіддя - щось "звичне" у його стилі. Але… пальці змінюють траєкторію. І я бачу - він тягнеться до ширінки. Яку він наступної секунди тягни вниз. Металеве деренькотіння якої проходиться по моїх нервах, до біса їх спалюючи.

- Ні-ні-ні, - виставляю перед собою руки, захищаюся, розуміючи, що якщо він дійсно захоче... То я нічого не зможу вдіяти. - Це все було. Так. Але це було разово. Тільки сьогодні. Ми не хотіли нікому зробити погано, просто дурість... Просто...

- Ну і я тебе просто...

Іронія відсутня. Це бетон, який скоро мене розплющить, і навіть не помітить...

- Я вас прошу - ні. Я все віддам. До копійки, - тараторю як заведена, не думаючи, що говорю, з єдиною ціллю - не допустити того, що Сахін збирається зі мною зробити. - Дайте мені десять днів. Всього десять і я все віддам. Обіцяю.

Він зависає наді мною. Дихає повільно. Я відчуваю його подих на своїй шкірі. Його погляд тисне.

- А якщо ні, тоді що?

Не відходить. Так і стоїть наді мною. Але поки не застосовує силу, і цьому варто радіти.

- Тоді… - ковтаю повітря, намагаючись не розплакатись, - тоді я добровільно прийду. І виконаю все, що ви забажаєте.

Він вивчає моє обличчя. Повільно. А тоді сміється. Тихо, коротко. Але сміх цей, як і все в ньому, не має нічого спільного з радістю. Це торжество влади.

- Добрий я сьогодні, а ти вже надто добре просиш. На колінах поміж моїх ніг тобі йде. Так і бути, дам тобі десять днів. Але якщо через десять днів грошей не буде... тоді тобі доведеться не лише позу навколішки вивчити. І навіть не надумай звалити з міста. Я тебе з-під землі дістану...