Розділ 2

- Доброго... вечора...

"Ага, можна навіть сказати чудового! Кожен вечір же закінчується отак - коліньми на килимі, перед поглядом хижака з очима, в яких холодно навіть чортам..."

- Давно у мене таких кмітливих не було. Відразу до відпрацювання вирішила приступити? - від одного погляду незнайомця по спині пробігає холодок. В кімнаті стає морозно, і цей холод пробирається під сукню.

"Ніби пальці цього чоловіка? Настільки холодні, що прямо обпалюють..."

Тсс! Ти що таке мелеш???

- Це якась помилка..., - ковтаю краплю повітря і видихаю на одному диханні, спостерігаючи за тим, як чоловік наближається. Іде повільно, впевнено, мов бере в полон мою душу.

Тож всіма правдами та неправдами підіймаюся, стискаючи в одній руці туфлю, а в іншій - каблук.

- Правда? - Його палець торкається моєї щоки, обпалює її, а потім обводить контур губ, відтягуючи нижню губу, і я відчуваю солоний присмак. Ніби він тільки но купався у морі, і дає мені спробувати, яка вода на смак.

- Так-так, - намагаюся не торкнутися язиком до пальця, не спровокувати, не грати в його гру, - я випадково тут опинилася... чесно.

- Добре, - більше не торкається. Не дивиться. Обходить ззаду, а я так і завмерла на місці, на всякий випадок ще сильніше стиснувши каблук, - значить, і я випадково тебе...

Не договорює. На цій фразі обривається. Але й не варто, бо я все розумію по гарячому подиху ззаду, який впирається в мою шию... Котрий викликає табун мурах, які кинулись навтьоки в різні сторони, намагаючись уникнути наступного контакту Сахіна.

- Не підходьте! - Відстрибую, відкидаю в сторону зайвий баланс у вигляді туфлі й войовниче виставляючи перед собою каблук. Гострою його частиною спрямовуючи на Міраса.

"Дурепа, вона і в Гарварді дурепа!"

Внутрішній голос приєднується до мурах, залишаючи мене наодинці з цим божевільним. Котрий демонструє свою хижу посмішку, яка ковзає від моєї "зброї", до обличчя.

- Як тебе звати, бідолаха? - Мірас усміхається. Хижо. Знущально. Але, на щастя, поки що не підходить.

- Яке це має значення? Я ж вже сказала - я тут випадково. Ви мене з кимось сплутали. Ми можемо виправити цю помилку. Я собі тихенько піду й ми забудемо про цей інцидент, - тараторю як заведена, поки відчуваю сміливість.

- Хочу знати, яке ім'я вписувати на надгробку.

Що?

"А то! Вали дурепа!"

Куди? Двері за його спиною. Обійти його неможливо. А якщо кину каблук?

Спогад - дев’ятий клас, фізрук і тенісний м’яч, який замість відра влучив у голову однокалсниці Олі. Тоді Григорій Петрович, ака фізручелло(перевірочне від "чучело"), сказав: "Ти б довідку принесла, що в тебе зір мінус десять, я б тебе відгородив від нормальних людей!"

Що ж, з дев'ятого класу нічого не змінилося. Сахін живий та здоровий, з посмішкою наступає.

Я починаю кружляти кімнатою, мов тінь. Меланхолійно шукаю, чим можу себе захистити. Бо в іншому випадку "відпрацюю". Стоячи знову коліньми на килимі, але вже без сукні подруги, і своєї спідньої білизни...

Такс, що ми маємо... Вгорі - карниз із важкими шторами. Ні, не варіант. Я поки його скину, то мене візьмуть у трьох позах і навіть дозволу не спитають.

У кутку - старомодна лампа. Прикидаю, попутно відступаючи від збожеволілого Сахіна. Варіант ніби нічого, вартий уваги, тільки ось вона далеко. Є ризик не встигнути до неї дібратися. Тим паче виглядає масивно. Ось це я порадую чоловіка, підбігши до цієї лампи й силкуючись підійняти з місця. Існує, звичайно, ймовірність, що в нього пупок розв'яжеться від сміху, і я зможу втекти, поки він буде зв'язувати його докупи... Але не дам приводу поглумитися наді мною внутрішньому голосу. 

І тоді я бачу рамку. На стіні. Темне дерево, всередині - фішки. Такі, як ото на гральному столі. Тільки ось таке враження ними ще не грали. Оскільки виглядають новенькими, ніби тільки но випущеними зпід верстата.

Рамка виглядає, як музейний експонат. Мабуть, трофей. Пам’ятка про перемоги. І ще один доказ - тут усе належить йому. Мірас Сахін. Хазяїн цієї гри. 

Щось у мені клацає. Тумблер перемикається. Я не фішка, мною грати не дам!

Я підходжу ближче до цієї рамки, ще крок і зможу до неї простягнути руку. Ще крок і буде чим захиститися!

- Відійди, - попереджає Сахін, позираючи на те, куди я направляюся. Очі - крижані. В них хлюпоче лють.

- Спочатку ви відійдіть, - не подобається? Супер! Я не хочу бути зручною.

- Бідолага, не роби дурниць, і так їх наробила на пів життя вперед.

- Ні, - бідолага? Що це за прізвисько таке? Це закид стосовно того, що я бідна? Авжеж, порівняно з тобою, то так, бідна. А все тому, що нормальна людина, а не як ти, мерзенний бандит!

- Бідолага!!

А ось з реакцією в мене все супер! Помічаю, як чоловік зривається з місця, і тут же хапаюся за дерево рамки, встигаю відмітити, що вона куди важче, ніж я розраховувала, і кидаю в Сахіна. З надією, що скло зупинить чоловіка, а ці фішки потраплять йому туди, де в нього свербить! Назавжди відбивши бажання приставати до ні в чому не винних дівчат!

Рамка розлітається в повітрі. Скло - сотні осколків. Кожна фішка у своєму вільному падінні, поки не стикається з підлогою...

Кімната завмирає в тиші. Лише губи Міраса шепочуть:

- Бідолага, - приглушений, ледь чутний голос, а сам вираз обличчя чоловіка перекошений. - Ти хоч уявляєш, що тільки но вписалася у довічне рабство?

Я мовчу. Але всередині мене вже паніка. Щось не так із тими фішками. Вони не пластик. Вони розлетілися на маленькі часточки. А ці часточки... блищать, мов коштовне каміння...

- Я все... відшкодую, — кажу хрипло. Але не вірю. Ні в те, що це справді можу зробити. Ні в те, що він мені дасть змогу це зробити...

- Що ти відшкодуєш? - Ніздрі чоловіка роздуваються, очі наливаються кров'ю, а сам він готовий мене вбити. - Сапфіри? Рубіни? Чи, може, смарагд?

Ой, леле, нам дупка-дупка-дупка...