Розділ 1

Серце шалено калатає в грудях, мов загнаний птах, що намагається пробитися крізь ребра назовні. Пальці нервово смикають край червоної (ну, авжеж) сукні, позиченої у сусідки по гуртожитку. Вона сидить на мені так, ніби шили спеціально під мої вигини, але кожна секунда в ній як на голках: я боюся зробити незграбний рух, пролити щось на дорогий шовк і потім усе життя відпрацьовувати її вартість. А ще боюся осоромитися. Бо моя ледве "двієчка" в ній здається повноцінною "четвіркою" і так і рветься вирватися на волю.

Я ніколи не була в подібних місцях. Казино пахне чужими грошима, дорогими парфумами, розпеченим металом фішок. Приглушене світло кидає м’які тіні на обличчя, які здаються водночас красивими й небезпечними. Всі ці жінки у блискучих сукнях, котрі вартують більше, ніж моя річна стипендія. Чоловіки з хитрими посмішками, ніби життя у їхніх ніг й вони ним вертять як захочуть.

Я озираюсь із тривогою, почуваючись, як муха у склянці. Хочу вибратися. Втекти. Зникнути звідси.

- Розслабся, - нахиляється до мене Денис, мій одногрупник. Його краватка сидить ідеально, а усмішка впевнена, майже зухвала. - Просто посміхайся і сиди поруч. Все інше - моя справа.

Я киваю, силуючи посмішку, натягнуту, як маска. Яка мені зовсім не підходить, але яку я добровільно одягнула цього вечора.

До столу підходить черговий гравець - кремезний, лисуватий, з важким поглядом. Він оцінює мене, не криючись, як товар на поличці супермаркету і сідає, розставляючи руки, ніби збирається загарбати стіл собі.

Денис обіцяв, що це буде легко. Посидіти, пофліртувати, відвернути увагу, поки він "зробить ставку життя". Треба тільки витримати. Якщо ми не знайдемо грошей - на іспити можна не сподіватись. А без стипендії я не зможу навіть дожити до кінця семестру. У мами не попрошу. У мами не можна... Мама сама ледве зводить кінці з кінцями.

Час тягнеться, як заварений кисіль. Гучний брязкіт фішок, шелест купюр, віддалений сміх, нервові вигуки гравців. Все це змішується в один густий шум, мов із дна акваріума. Від цього всього у мене паморочиться в голові. Стає дурно і душно.

Нарешті Денис ловить мій погляд. Його очі світяться: він киває ледь помітно, підводиться.

- Ходімо, - шепоче, торкаючись мого ліктя. - Все чудово.

Я видихаю полегшено. Нарешті. Тортури закінчилися.

Я встаю, обережно розправляючи сукню, ховаючи руки, щоб не видати себе. Свій тремор.

Ось тільки Денис вирішує, що я ще сьогодні не сповна настраждалася, що ще можна зіграти крикливу композицію на моїх натягнутих нервах. Хлопець зупиняється, розвертаючись до мене.

- Знаєш що... Виходь першою. Я тут дещо забув. Туди, - вказує вліво, де практично нікого немає, - і одразу знайдеш вихід.

- Добре, - кажу я автоматично й рушаю вказаним напрямком. Головне якомога скоріше звідсіля накивати п'ятами. Це останній раз, коли я тут з'явилася. Більше сюди ні ногою.

Я йду довгим коридором, світло тьмяніє, музика й людські голоси залишаються позаду. За поворотом тиша. Порожній простір, глухий кут. М’який килим глушить кроки.

Я зупиняюся, морщу брови. Виходу нема. Напевно, на нервах звернула не туди. Повертаюся і завмираю.

Переді мною троє чоловіків. Хоча назвати їх чоловіками важко, враховуючи їхні масштаби. Високі, масивні. Темні костюми, котрій в цій темноті видаються взагалі чорнющими. І на фоні цієї темноти виблискують білі сорочки. Ніби надія на те, що вони можуть бути нормальними. Обличчя кам’яні. Непроникні.

Охорона? Скоріш за все. Хоча з такими непроникними обличчями й за ігровий стіл можна сідати. Таких чорта з два від гри відірвеш.

Один із них хитає головою, наче вже втомився від таких, як я. Пустоголових ляльок, з бажанням висмоктати якомога більше грошей з чергового "дідуся".

- Вибачте, можна пройти? - Голос мій тремтить, але я намагаюся звучати зібрано. Може, теж загубилися? Звивина одна на всіх.

- Можна, - і зараз вона в одного з них, хто починає говорити, при цьому хижо посміхатися. - До шефа. На килим.

- Що? - Я кліпаю, в цю мить ідеально входячи в образ дівчинки з пустою головою, яка мала відвертати увагу чоловіків. - Ви... ви, напевно, помилилися. Я просто шукаю вихід...

- Помилилися? - Хмикає другий. - Цікаво. А ми думали, ти розумніша.

Думали вони... А є чим? Та, звичайно, хоробрість десь глибоко-глибоко всередині мене, ззовні я загнана в пастку дівчинка, яка не тямить, що від неї хочуть.

- Я не знаю, про що ви... Я тут із другом, він...

- Він звалив, - перебиває третій, в котрого найжорсткіші очі, якими він мене прибиває до килима. - А тебе залишив. Платити доведеться тобі.

- Платити за що?! - Я ступаю назад, впираючись в стіну лопатками. Намагаючись злитися з нею, виконуючи роль декорації. Повітря навколо ніби стає густішим. Його катастрофічно не вистачає.

- За виступ. За участь. За спектакль. Назви як хочеш, дівчинко. - Його голос вкрадливо-загрозливий. - Не на чай же прийшла.

Мене хапають за руки. Спроби вирватися - марні. Їхні пальці залізні, байдужі до мого тремтіння.

- Ви не маєте права! Ви не можете! Я викличу...

- Кого? - глузливо перебиває один із них. - Крисюка, котрий звалив?

Мене буквально тягнуть коридором, що звужується. Мене вже несе паніка - крижана, глибока, така, що не дає дихати. Я не кричу, бо попросту не можу. Лише всередині, під ребрами, все стискається в крихітну точку, що пульсує страхом.

Двері розчиняються переді мною. Темна кімната, ледь освітлена лампою з м’яким жовтим світлом. Я перечіплююсь і падаю, чути різкий тріск - каблук не витримує, відриваючись від туфлі...

Підіймаю погляд.

Він сидить у кріслі, як у троні, ліниво розкинувшись, ніби все навколо - його сцена, а я лише епізодична героїня, яка ще не усвідомила своєї ролі. Одна нога закинута на другу, в руці келих із темною рідиною, що ледь виблискує в м’якому світлі лампи. Інша рука лежить на підлокітнику, довгі пальці ритмічно постукують по дереву, ніби він давно чекав і тепер просто вивчає мій вираз обличчя.