Розділ 10

- Знову ти?

Як вам така версія "доброго ранку"? Тим більше промовлена таким обличчям, від якого молоко перетворюється в кефір, який не можливо пити, наскільки він кислий.

- Добрий ранок, - здається, ще пару днів роботи в цьому закладі і я перестану вітатися, і замість цього буду спльовувати крізь "штахети", чи як там на зоні називають зуби? Та поки я не загубила щось людяне, що не притаманне цьому місцю, то видавлюю з себе цю фразу, і ще й посміхаюся плюс до всього. Людмила Вікторівна це добре, але непогано було б заручитися підтримкою ще когось крім лікарки. А якщо цей чоловік не за решіткою, не ув'язнений, то він, чисто теоретично, грає за нашу команду? Може бути мені корисним?

- Ага, і тобі того ж, по тому самому місцю, - хоча судячи з манери спілкуватися, то команда суперниця в кроці від того, щоб цього охоронця перетягнути до себе. І звідки такий кепський настрій? Окей, працює він не в найкращому місці, гаразд, навряд чи отримує пристойну зарплатню, та якщо не подобається тут, то чому терпіти? Навіщо страждати, якщо можна написати заяву про звільнення і звалити звідси, назавжди забувши про це місце? Я б так і зробила, якби знала де тато, і якби була переконана, що той Псих не причетний до зникнення мого рідного.

- Гарного вам дня, - що ж, я постаралася, мої старання не оцінили, тож спробуємо вдачі деінде. Наприклад, в кабінеті лікарки, де є хрусткі вафлі, гарячий чай та нормальне, людське ставлення.

- Зачекай, ще встигнеш пацанів порадувати, - цей чоловік, ім'я якого для мене досі залишається таємницею (та й особливо не цікаво, чесно кажучи), перегороджує шлях, не даючи пройти вглиб в'язниці. - А признайся, от так, чисто між нами, ти нормальна?

- В якому плані нормальна? - Добре, правила пристойності він не знає, тут більше мій прокол, на що я дурепа розраховувала, коли очікувала від цього персонажа манер? Але ці якісь незрозумілі натяки з пацанами, а тепер ще й що, звинувачення в тому, що я того, кульки за ролики заїхали? Помилилася дверима, проґавивши божевільню?

- В прямому, солоденька, - від цих слів, а ще більше від погляду, яким мене облизує цей охоронець, я відчуваю себе липкою, ніби справді якась солодка цукерка. Початок дня, а вже виникає шалене бажання прийняти душ, змивши з себе ці масні погляди, і цей смердючий запах, оскільки мужик веде бесіду, при цьому смокче потрісканими губиськами свою цигарку. Явно вкрадену з якоїсь контрабанди, бо сморід такий, як ніби взяли коров'яче лайно, замотали в листочок з дерева і не відходячи від каси тут же запалили. Бридко вам? А якщо це ще й в писок пхати? - Яка адекватна дівка буде сюди пертися? В кодло мужиків, які давним-давно не бачили баб, і які навіть на Вікторівну задивляються, що вже говорити про таку сочну малу як ти.

- Відійдіть, будь ласка, - на "будь ласка" в мене скрегочуть зуби, бо ледве стримуюся, щоб не висловити все, що я думаю про цього персонажа. Судячи з його мерзенного погляду, то він не далеко втік від цих мужиків, ну, які жінок давним-давно не бачили, та ще й в голос це вимовляє! Аніскілечки не соромиться! Про тактовність годі й говорити.

- Чи ти навпаки любиш увагу? Ласа на мужиків?

- Пропустіть мене на моє робоче місце, а то я все Вікторівні розповім, - нудота підступає до горла, вимагаючи вивільнення, і бажано на цього покидька, та з останніх сил стримуюся, сподіваючись, що той Псих сьогодні не припреться в шпиталь і ця розмова на сьогодні хоча б буде останньою з таким гидким посмаком.

- Звичайно, проходь, - я не сильно сподівалася на те, що мої погрози спрацюють, це більше був крик відчаю, які вони тут всі огидні й не дарма знаходяться в чорта на рогах, бо в адекватний світ їм зась, та неочікувано охоронець відступає, даючи дорогу.

- Щиро дякую, - та, виявляється, що Людмила Вікторівна має куди більший вплив, ніж просто лікарка, яка дбає про здоров'я ув'язнених. Тільки й можу дивуватися тому, як ця добра, мила жіночка змогла заробити авторитет серед цих відбитих на всю голову мерзотників. Вони з інших планет. Зовсім. А в неї якось це вийшло зробити.

- Та порада на майбутнє, солоденька, - я вже майже проминула цього смердючого, практично проковзнула у двері, за якими вже знаходився коридор до кабінету лікаря, як він нахилився, обдаючи сигаретним димом перемішаним з потом. Від чого мене ледве не знудило, а живіт тут же скрутило в баранячий ріг, - стукачів тут не люблять. Тож краще тримай свого язичка за зубами, щоб була змога і надалі ним вертіти зі своїми подружками.

Ну що це як не погроза, скажіть ви мені? За це ж можна присісти на пару років при нормальному адвокаті позивача, і цей покидьок цього зовсім не боїться? Настільки впевнений, що я нічого нікому не розповім? Чи його особливо і не страшить перспектива опинитися за решіткою?

Гаразд, Боже, я вихватила денну порцію лайна, надалі можна спокійно відпрацювати й так же спокійно піти до себе в готельний номер? Будь ласка, я ж не занадто багато прошу, правильно?

- Еммм..., - угу, твій натяк, Всевишній, я усікла. У свій вихідний сходжу на ринок за губозакаточною машинкою, а то достобіса хочу. - А де Людмила Вікторівна?

- Запізнюється, - і чоловік, який розкинувся в кріслі лікарки, явно радий цьому факту, і тут же це демонструє вискалом, - та ти чого там зависла? Проходь, не соромся, наше знайомство перервалося на найцікавішому, продовжимо?

- А що ви тут робите? - Так, це не той неадекватний Псих, так, я знаю цього чоловіка і він не викликає у мене страху, як то робить в'язень, на ймення Тамір, та все ж - це кабінет Людмили Вікторівни, а це її стілець, тож на правах помічниці запитую, чому він так вільно себе тут почуває.

- Так вчора і не вийшло особисто познайомитися, - ну що ж, крісло лікарки я відвоювала можна сказати, чоловік його покидає, натомість рушаючи до мене. І перша думка - відсахнутися. Розвернутися та чимдуж валити. Але вчасно себе стримую та загадуюся над логічним питанням - якого тікати? Я тепер всіх буду боятися, бо один ненормальний мене налякав? Це буде моя звична реакція на всіх людей, тим паче чоловічої статі? - Я - Діма, а ти, якщо не помиляюся, Ася?