Розділ 9

В носі починає свербіти, на очах збираються сльози, а на душі противно-противно, ніби я випила цілу пляшку оцту й лимоном закусила. І тут би піддатися емоціям, ввімкнути дівчинку-дівчинку, як то може дозволити собі кожна дівчина в нашому світі, та ще й мого віку, але тут дається в знаки виховання тата. Він завжди навчав не вішати носа та не розводити соплі, якщо щось пішло не так, а навпаки вміти тримати удар й не дати життю відправити тебе на лопатки. Тим більше зараз, коли нікому мене підхопити, перед тим як я боляче вдарюся головою об асфальт. Тата немає поряд, він незрозуміло де і все наразі залежить від мене.

- Вибачте, - тому починаю діяти, не очікуючи манни небесної, підходячи до бабці, яка неподалік продуктового магазину продає польові квіти, - а можна мені цей букетик?

- Авжеж, сонечко, тримай, - я ще не встигла дати кошти, як бабуся вручає квіточки, при цьому видно по ній, що робить це від чистого серця, а не так в павільйонах, де спочатку заглядають тобі в гаманець, визначають, чи ти нещастя здатне оплатити той букет, а потім з незадоволеним фейсом все ж видають, ніби це подарунок, і гроші з мого гаманця не передислокувалася до гаманця продавця. - Така ти красуня, хлопчики цілими оранжереями мають дарувати тобі такі квіточки.

- Не ті вже хлопчики, не ті вже оранжереї, - задумливо дивлюся повз бабусю, згадуючи Психа, те, як він поставив мене на коліна, як приставив свого "револьвера" до мого рота і був готовий будь-якої секунди випустити обойму... Про ніякі квіточки там і мови йти не могло, хіба на могилку по моїй незайманості, бо я сьогодні як ніколи в житті ризикувала її втратити...

- Ну, не засмучуйся, все ще в тебе буде, - на щастя, жіночка повертає мене в реальність, яка не настільки приголомшлива, як та, що була у в'язниці. Хоча, чому я дивуюся? Не дарма ж в цьому місці утримують людей, котрі порушили закон, які в минулому зробити капость. Так, але хіба можуть вони вільно ходити по цій в'язниці, ніби в себе вдома, а не як в місці, де мають усвідомити свою помилку? Чорт забирай, тоді це ще гірше, бо це означає, що той Тамір має там зв'язки. Що він не простий, середньостатистичний в'язень.

- Та я і не засмучуюся, зараз для мене головне вивчитися, знайти хорошу роботу, а хлопці, а хлопці зачекають, - махаю рукою, ніби проганяє цих самих хлопців. От би так легко і від цього Психа позбутися. Просто ручкою змахнула, просто по щучому приказу, по моєму указу вивітрити цього мужика з голови, а заразом і з міста, щоб вже точно, щоб вже напевно. - Тримайте.

- Ой, сонечко, а в тебе купюри меншої немає? Бо боюся, що не маю стільки здачі.

- А здачі й не потрібно, - заспокоюю меланхолічні дії бабусі, яка ринулася в кишеню своєї старенької курточки за грошима, - це вам, адже ці квіти прекрасні. Дякую.

- Мені? Це все? - Жіночка тримає купюру в руці й не тямущим поглядом дивиться на мене, вишукуючи підступу, не поспішаючи ховати гроші. Скоріш за все, не часто балують її такими сюрпризами прохожі. А жаль, в ній та в тому, що вона продає, позитивної енергії в сотні разів більше, ніж в тих дорогезних магазинах, букети яких загнивають на третій день.

- Так, купите собі що захочете, нехай це буде таким собі обміном подарунків. Ви мені підняли настрій цим букетиком, а я вам теж хочу віддячити. І ще у мене буде до вас прохання. Чи є у вас мобільний?

- Мобільний? - Бабця вже готова була мені оформити в придачу залишок всіх квітів, але такого питання явно не очікувала почути.

- Так, телефон. Просто мій розрядився, а мені потрібно набрати до батька, попередити, що я прийду додому трішки пізніше. Щоб він не хвилювався, - а я щось і не врахувала той момент, що у пенсіонерки може і не бути мобільного. То молоду людину без телефону практично не реально знайти, а бабусю, з її розміром пенсії, та необхідністю торгувати цими квітами, як два пальці об асфальт.

- Є, але він старенький, прямо як я, але якщо підійде, то тримай, сонечко.

- Дуже дякую, я швиденько.

Те, що мобільний старий, мені тільки на руку. Головне, щоб хоч пару копійок було на рахунку, бо не хочеться демонструвати бабусі, що я її надурила, дістаючи свій гаджет та з нього поповняючи баланс старенької.

- Слухаю, - та мені не могло вічно не щастити, і на цей раз хоч якийсь проблиск сонечка серед цього хмарного неба.

- Дядя Саша, доброго дня, - дядя Саша, він же Олександр Григорович, він же хороший товариш батька, з яким вони пропрацювали разом бозна скільки років і досі підтримують гарний зв'язок. 

- Ася? - Цей чоловік знає мене ще з пелюшок, коли я була ще зовсім куципердиком, тож тут же визначає по голосу.

- Так, мій телефон розрядився, я попросила подзвонити.

- Що трапилося? 

Відразу видно, що людина працює в органах, без розхитування береться до діла.

- Дядя Саша, а коли ви востаннє спілкувалися з татом? 

- З Русом? Та, напевно, тиждень тому, якщо не більше. А що? З ним все гаразд?

- Я не знаю, - чергова порція сліз підкочує до очей і в цю мить їх ще важче стримати, ніж першого разу, тепер то вже хоч і не поряд, але є людина, яка може підтримати й дати мені побути дівчинкою. - Вчора він полетів кудись у відрядження, і з того часу не дзвонив. А його мобільний поза зоною досяжності.

- А куди полетів?

- Не знаю, - дядя Саша цим питанням краще не робить, хоч я й усвідомлюю, що він бажає знайти якусь ниточку, яка може привести до відповіді.

- Ти не питала?

- У мене і не було змоги спитати. Зранку він ще ніби нікуди не збирався, а коли я прийшла з університету додому, то побачила записку, в якій батько написав, що їде в термінове відрядження. Це все що я знаю.

- Ти можеш на пару хвилин затримати ту людину, в якої ти взяла телефон? Я дещо швидко дізнаюся та наберу по цьому номеру.

- Так, зможу.

Скоріш за все, ця бабуся сама-самісінька залишилася, тож зранку до ночі тут приторговує квіточками, тож їй нікуди, на жаль, поспішати, а цим мобільним певно вже і давним-давно не користувалися. Взагалі дивно, що вдалося набрати й противний голос по ту сторону динаміка не повідомив, що на балансі недостатньо коштів.