Розділ 11

Паралельно з тим, як чайник бушує там, все активніше та активніше підплигуючи на місці (так і не скажеш, що вже віковий), так і я закипаю буквально за секунду (все ж новіша версія). Та якщо чайник рано чи пізно заспокоїться, максимум згорівши, то я... І тут ми з ним схожі. Можливо, я нічим не відрізняюся від шматка пластику, який виконує одну-єдину функцію? 

- Що скажеш? Темпа вище повсякденної?

Хтозна, яка там повсякденна температура в цього мужика, але те, що стискає моя рука... Воно рухається. Ніби притримується попереднього образу цього Психа, бажаючи елегантно познайомитися, тягнучи до мене свою... Ні, не руку, а палицю, яка ожила і... Мене долають сумніви, що вона раз в рік стріляє...

- Вибачте, але...

Та хай стріляє хоч в кого, скільки хоче та коли захоче, я ж не по цих справах. Не з в'язнями. Не з людьми, які зробили боляче іншим людям, тож намагаюся відтягнути свою п'ятірню від паху чоловіка, забрати її звідти, ніби від поверхні розжареної сковорідки.

- Поки не перевіриш - не відпущу! - Але де там. Псих міцно тримає, сильніше стискаючи, і таке враження, що ще трішки й у мене хруснуть пальці від цього шаленого натиску. Думаю, він би завиграшки міг зламати мої кісточки, як сірнички, просто стримується. Поки що. - Ти ж давала клятву Амрабату. От її і дотримуйся.

- Гіппократу.

- А ти бачу ходок по мужиках? Всіх задовольняєш?

Мені здається, чи щось хруснуло? Це мої пальчики? Чи поки тільки нервова система?

- Ні, я взагалі не...

- Не юзана?

А тепер ніби легше стало. Ні, не в плані емоцій, бо я відчуваю, як там, під штанами щось активно ворушиться, бажаючи вирватися на волю, але хватка чоловіка стала начебто легшою. 

- Так, - тому тут же хапаюся за цю можливість, сподіваючись, що відпустить. А далі я відпрошуся у Людмили Вікторівни, тут же наберу батька і зроблю все від себе залежне, щоб більше ніколи, ніколи не потрапити в таке місце. Як виявилося, тато мав рацію, відправляючи мене сюди працювати. Мені всього нічого, якихось шести годин вистачило, щоб усвідомити свої помилки й більше ніколи не наступати на ті самі граблі. 

- Клас, - тактика ніби хороша, бо настрій цього чоловіка стає куди краще. Правда я не зовсім впевнена в тому, що ці його блискучі очі це до добра. Відштовхуючись від "Психа", то тут бабка надвоє гадала. - Чоткий підгін від Голови. Влаштую тобі розпаківку.

- Кого? - Вести діалог, торкаючись до гідності чоловіка, так собі ідея, та який у мене вибір? Ні сили вести боротьбу, ні пістолета, яким можна пригрозити цьому мерзотнику, нічого з цього у мене немає! Тож тільки мізки можуть допомогти. Тому намагаюся ними сяк-так думати, незважаючи на те, що від паху мужика і через руку проходить струм, і ці моя сіра речовина підсмажуються на пательні. Доходячи до кондицій. Якщо ними планувати перекусити, і ні в якому разі, якщо використовувати за призначенням.

- Поглянемо, що маємо, - і на цих словах друге лапище цього ненормального торкається моїх грудей, стискаючи чашечку бюстгальтера і водночас те, що в них знаходиться, ніби випробовуючи на міцність. І було б добре, якби тільки спідню білизну... - Непогано. 

- Що ви собі дозволяєте?

Я не привабливі персики на ринку, нічого мене мацати, тож намагаюся відштовхнути ручище Психа вільною рукою, але де там, це завдання з зірочкою. І щоб його розв'язати, варто тягнути сюди домкрат, щоб спочатку підняти це лапище, а після його кудись відтягнути. А так маємо те що маємо - ні на міліметр не здвинулися, тож чоловік і надалі стискає, потирає, прицінюється. Таке враження скоро дістане гаманець, розплатиться, і вже без перешкод вп'ється зубами в мої персики...

- Вдаєш, що не подобається? - Задоволено шкіриться в'язень, а я тепер повною мірою усвідомлюю його прізвище, прізвисько, чи поганяло. Воно ідеально пасує цьому персонажу, бо по-іншому як Псих такого не назвеш. В паспорті він може бути Віталя, Петро, чи Тарас, та кому цікаві ці офіційні імена, якщо є наймення, яке передає сутність цього схибленого? Як ти чайник не назвеш, хоч поренья, хоч кефаль, він чайник, і створений тільки задля того, щоб підігрівати воду. А цей створений, щоб псувати життя людям. 

- Ви ідіот? - Риторичне питання, знаю, але і справді - що тут може подобатися? Якій нормальній людині, адекватній дівчині може ТАКЕ припасти до душі? Якщо, звичайно, не йдеться про панянок з його дурки. - Нічого мені не подобається! Відпустіть мене!

- Триндиш як дихаєш! - В бій пішли нігтики, якими я намагаюся пошкрябати цього Психа, ввіткнути їх якомога глибше в його шкіру, та все марно. Для нього ніби не існує болю. Він попросту не знає такого слова. - Твоє тіло то говорить зовсім інше.

Точно втік з божевільні! Така блаженна посмішка може бути тільки в тих клієнтів! Тільки от питання - чому його назад туди не запхнули, а перемістили у в'язницю? 

- Опусти свою голівку вниз, мала, поглянь, як тебе ж зраджує твоє тіло.

Це якийсь відволікаючий маневр? Я зараз послухаюся, опущу голову, а він мене потім зненацька... Що? Його рука стискає мої груди, моя ж і надалі спочиває на паху чоловіка, притираючись з тією палицею. Що може бути ще гірше?

- Це..., - а, виявляється, може. І зрада вигулькнула звідти, звідки її не очікували.

- А триндиш, що тобі не подобається. Он як встали як рапіри.

Задоволено підсумовує Псих, потираючи своїм пальцем мої бруньки, які відреагували на збочені ласки цього в'язня, виглядаючи крізь бюстгальтер, і навіть светр їх не зупинив...