Розділ 10

- Агов!

Цей викрик привертає мою увагу і я повертаюся до практично єдиної людини, яка тут знаходиться. Практично, бо ще є я, яка досі не може повірити, що це реальність, а не страшний-страшний сон.

- Це ви мені? - Звертаюся до чоловіка років тридцяти, в якійсь чорній, засмальцованій робі, котрий кидав на мене підозрілі погляди й до цього моменту, а зараз схоже вирішив напряму поцікавитися, що я за фрукт та яким тут вітром занесена.

- Тобі, тобі, кого ти тут ще бачиш? - Риторичне питання, бо навколо ні душі, та і кому здасться тертися біля в'язниці, та ще й так рано? От хто, скажіть мені, будь ласка, такий розплющує очі, смачненько потягується, радіючи настанню нового дня й перша думка - безмежно сильно хочу сходити у в'язницю. Навіть снідати не буду, щоб якомога скоріше там опинитися.

- Нікого, - я взагалі побачивши це страшне, бо зовнішньому вигляду і по відчуттю, місце, вирішила ще раз спробувати набрати до батька, якось з ним домовитися, що втямила свою помилку і попросити дозволу вирушити в університет. Краще серед студентів, ніж серед в'язнів. Краще слухати викладача та писати конспект, ніж дивитися у вічі цим поганим людям, та нотувати їхні численні списки болячок. А ще не дай Боже від них заразитися. А там же є чим заразитися, там же цілий клондайк цих хвороб. От, наприклад, як туберкульоз. Це ж поширена хвороба серед порушників закону, що як я його підчеплю? І потім роками лікуватися? А чи взагалі вилікуюся?

- Ти на свиданку прийшла?

- Куди? - Тату, ну ти де? І де твій мобільний? Чому він вимкнутий? Я ж тобі дарувала зарядний пристрій, чому ти ним не користуєшся?

- Кажу прилізла сюди на здибанку зі своїм хахалем?

До кінця не тямлю, про що говорить цей персонаж, але точно розумію, що якщо він і не в'язень, бо вийшов за межі в'язниці, то точно треться в сумнівних колах, так брутально виражаючись.

- Ні, на роботу, - та за два тижні спілкування з такими персонажами як ось цей, рівень мого словникового запасу зменшиться до ста слів, дев'яносто з яких будуть жаргонного типу. І як тоді повертатися на навчання? Як я буду вести діалог? Е, училка, не жени коней, братва не встигає черкати маляву?

- На роботу? Твою ж мать не займать!

О, а я що говорила? Тут прямо розгуляй поле щодо висловів, правда вони навряд чи пасують дівчині мого віку. А найцікавіше - знаєте що викликало таку бурхливу по емоціях фразу? Сигарета, яка випала з губиськ цього мужика, коли він почув з якою метою я сюди прийшла. Чи то пак "прилізла", якщо дотримуватися букви порушників закону, або до них наближених.

- Ким?

Якщо за п'ять секунд підійняти з підлоги те, що впало, то можна спокійно це тягнути в рота? Судячи з усього, цей чоловік суворо притримується цього правила, бо це запитання вже ставить крутячи сигарету в писку. Яка, якщо не помиляюся, вже третя за якихось десять хвилин, поки я тут навертала коло за колом, сподіваючись додзвонитися до батька. Це ж що мені сюди одягати? Якщо свій повсякденний одяг, то за два тижні він весь просмердиться сигаретами. А я цей запах не переношу. Відверто кажучи - блювати від нього хочеться. Це ще тоді повністю гардероб відновлювати після цієї трудотерапії?

- Помічницею лікарки.

- Це якої ще лікарки? Вікторівни чи що?

- А тут ще якась працює? - По зовнішньому вигляду цього паркану, який обрамляє в'язницю, вже удача, що тут є людина, яка може якось допомогти ув'язненим, тож навряд чи тут трудиться ціла бригада ескулапів.

- Ні, не працює. Сподівався, що ти круглий нуль в орієнтуванні й забрела не по адресу. Але якщо до Вікторівни..., - я б теж хотіла загубитися. В якомусь торговому центрі. В університеті. Чи хоча б на ринку. Але явно не тут... - Вітати з тим, що ти затерлася в цю діру працювати, не буду, ти й так нещасна, просто не вкурила ще наскільки, але заскочу трішки пізніше. Перевіриш мені тиск, бо щось він здурів, побачивши таку сочну кралю...

Більше ні ногою в клуб! Ніколи! Ні в який! Ні за які гроші світу і ні за які вмовляння! Досить! Сходила вже покрутити дупою, знайшла ж на неї купу проблем...

***

- Асічка, а тебе до мене всього на один день відправили?

- Та ні, як мінімум на два тижні, - а там буде видно. Можливо, моє покарання пролонгується, якщо батько не заспокоїться.

- Тоді давай прибирай це все, будемо чай пити, заразом і розкажеш, як так доля зле пожартувала, що таку молоду, гарненьку дівчинку сюди відправила.

"Бо молода, гарненька дівчинка дорвалася до дорослого життя, дуже різко в нього ввірвалася, так сказати, з ноги відкрила двері."

А відкрилися інші двері. Двері в'язниці.

- Що будеш до чаю? Печиво? Цукерки? Є халва? - Довкола одні мінуси, бо довкола вогкі стіни, решітки, в'язні, і єдиний промінчик серед всього цього мороку - Людмила Вікторівна. Головна і єдина лікарка медичного блоку. - Хоча, ти така худенька, що все варто тягнути.

Я знаю цю жінку всього нічого, якихось шість годин, не більше, але в ній я вже помічаю ідеальний прототип тієї матері, якої мені все життя так не вистачало... Тож вирішую розповісти правду. Розказати, як все є насправді. Нічого не приховувати, нічого не вигадувати.

- Вікторівна! - Голос новоприбулого такий самий скрипучий, як і ті двері, які він тільки но відчинив. Тут все тримається на соплях, і тільки цей невеличкий кабінет являється маленьким оазисом посеред сірої, холодної пустелі. І ні, не безлюдної, оскільки навкруги повно людей, кожна з яких вчинила якийсь злочин, за який тепер несе покарання.

- О, Дімочка, - саме тому ці "Асічка", "Дімочка" лунають так незвичайно в цій будівлі. Так незвичайно бачити милу людину посеред цього негативу та темного-темного зла. - Будеш чай? Каву?

- Там Колобку погано, - хлопець років так двадцяти п'яти киває вліво, напевно, в ту сторону, де і стало кепсько... Колобку? Мені не почулося? Це той що і бабку намахав, і діду не дався?

- Так в чому проблема? Веди його сюди, - Вікторівна аніскілечки не дивується ні цьому прізвищу, прізвиську? Імені? Навіть оком не змигнула, наливаючи з пляшки воду в чайник.

- Як? Він там валяється без свідомості посеред камери. Як я його приведу? - Що ж там за Колобок такий, що Діма на межі істерики знаходиться?

- Бери охорону, відкривай камеру, я зараз буду, - стальні нерви в жінки, нічого не скажеш. Вмикає чайник, після рушає до підвіконня, де підхоплює валізку з всім необхідним задля першої медичної допомоги, і все це спокійно, начебто це стала практика - круглий втрачає свідомість на постійній основі. - Асічка, приглянь за чайником, і вимкни його, коли буде кипіти, бо він старенький, сам не впорається.

- А якщо когось приведуть з ув'язнених? - Мізками усвідомлюю, що в'язні за ґратами, навколо достатньо охорони, тож мені хвилюватися нічого. Та тремтіння саме по собі прокочується тілом, викликаючи страх.

- Не переймайся, не приведуть, тим паче я повернуся через пару хвилин. Впевнена, Колобок все це затіяв, щоб нюхнути нашатирю.