Розділ 8

Я була дуже зла на батька, якщо він так невдало пожартував. А якщо це все не жарт, то... Це взагалі жахіття. Як він міг до такого додуматися? Свою єдину в доньку та відправити працювати у в'язницю? В кодло грабіжників, збоченців та вбивць? Де тримають під вартою тих, хто зробив комусь боляче, комусь дуже боляче, а чиєсь життя взагалі перетворив в кошмар?

Та моя злість стосовно тата дещо притупилася, варто було побачити Даніелу в університеті. Живу, ніби здорову, тільки з чималими мішками під очима. Але це крапля в морі порівняно з тим, що могло трапитися. Яке б покарання ми могли з нею отримати, якби не мій батько та його надійні зв'язки в правоохоронних органах.

- Привіт! - Підійшовши ближче, я все ж побачила, що справи куди гірше, ніж мені здалося віддалік. Обличчя бліде, погляд зацькований, а сама подруга була згорблена, ніби не молода дівчина, а бабця, яка все життя тягала на плечах здоровезні мішки з картоплею і наразі наслідки цієї тяжкої праці даються взнаки - спина колесом. - Ти як? Давно тебе відпустили? Як себе почуваєш? Батьки знають? Як вони відреагували?

- Нормально, вибач, - це все, що я отримала у відповідь на купу своїх запитань, а після Даніела віддалилася, явно не бажаючи перебувати зі мною поряд. Ніби цураючись. Начебто я не її найкраща подруга, а пройдисвітка біля вокзалу, де треба слідкувати за тим, щоб і з кишені нічого не дістали, і щоб карти таро не почала розкидувати, передбачаючи яскраве майбутнє, при умові якщо я їй "позолочу" ручку.

- Гей, ти чого? - Що з нею там зробили? Чому вона мало того що налякана, так ще й тікає від мене? Я чула про те, що бувають випадки, коли поліціянти заходять за межі закону, і впиваючись своєю владою, роблять те, чого не мають робити. Нападають замість того щоб захищати. Та я вважала це одиничними випадками. В кожній родині, в кожному колективі не без мерзотника. А тут цей одиничний випадок, та ще й припав на мою подругу?

- Будь ласка, не підходь до мене, - і надалі відходить, уникаючи моєї компанії. 

- Чому? Чому мені до тебе не підходити? Що з тобою? - Не могли ж їм там мізки відбити? Навряд, та і сама дівчина не виглядає побитою. Тоді де шукати пояснення такій дивній поведінці? Невже проблема тільки в тому, що Даніела не виспалася?

- Будь ласка, просто не підходь і все.

Не знаю наскільки б довгий був цей безсенсовий діалог, як довго тривали ці черепашачі перегони по коридору, якби не дзвінок на мій телефон, на котрий я тут же відвернулася, а Даніела таке враження спокійно видихнула, що має шанс втекти.

- Так, - дивно, незнайомий номер, та ще й так рано, хто це може бути?

- Перепрошую, ви Ася?

- Я, а ви хто? - На набридливих працівників з банку, які хочуть всучити чергову страховку, не схоже. Ніхто зі знайомих теж не спадає на думку, бо мало того що номер не підписаний, та ще й голос, якщо не помиляюся, старшої людини. А саме жінки.

- Людмила Вікторівна, ваш батько домовився з моїм керівництвом щодо того, що ви попрацюєте моєю помічницею пару тижнів. 

Отже, це не жарт. Зовсім ні. З іншого боку - а як часто тато взагалі жартував за все життя? На пальцях двох руках можна перерахувати такі випадки? Тоді з чого б йому веселитися на наступний день після того, як його доньку закрили за звинувачення в проституції?

- Зрозуміло, - прийняття реальності займе достатньо часу. А після потрібно буде прийняти й це прийняття, впевнившись, що це справді сувора реальність,  а не якийсь розіграш.

- Я вас завтра чекаю на дев'яту ранку за адресою Ринкова сто дванадцять. Коли будете на місці, то наберіть по цьому номеру, я винесу вам вашу перепустку з якою наступного разу ви зможете без проблем зайти в заклад.

- Добре, - як вона хвацько за "закладом" сховала весь криміналітет, зібраний в цьому приміщенні. Я вже мовчу стосовно того, що буде наступний раз. Що це повториться. Хто добровільно буде ходити в таку установу, де все просякнуте негативом та злобою? Хіба за величезну зарплатню, і то за дуже величезну. Я ж так розумію там буду знаходитися на добровільних засадах? Як волонтерка? Буду латати в'язнів по доброті своїй широкій?

- І ще у мене до вас буде одне велике прохання.

- Яке? - Спиці захопити? Щоб у вільний від роботи час могли пару носків зв'язати внукам цієї жіночки? Бо чисто по голосу, тільки на нього спираючись, можу допустити, що їй вже за п'ятдесят, а в тому, що Людмила Вікторівна добродушна я навіть впевнена. Чи, можливо, це такий оманливий маневр? Задобрити мене, запевнити, що нічого боятися, а варто буде мені опинитися в її кабінеті, як на авансцену виповзе мегера? Нічим не краще від тих, кого вона лікує?

- Я розумію, що ти молода дівчина, переконана, що любиш продемонструвати навколишнім свою красу, але я тебе дуже прошу - одягни щось не обтисле і без вирізів в районі декольте. Ти розумієш що я маю на увазі?

- Т-так, - заїкаючись, видавлюю це нещасне словечко, а у самої розпочинається період прийняття реальності. Я ще на початкових стадіях, тільки розпочала, а вже гаплик. Не хочу сприймати, що це відбувається зі мною. Що це вже лавина, яку ні зупинити, ні оминути, тільки залишається змиритися.

- Не буди лихо поки тихо - кажуть розумні люди. От давай ми до них прислухаємося і не будемо провокувати ув'язнених. Сама розумієш, тут не поціновувачі оперних вистав зібралися. Тут тримають небезпечних, дорослих мужиків. Тестостерон яких і так зашкалює, а тут гарненька, молоденька дівчинка. Давай не будемо випробовувати волю...