Розділ 6

- Тату...

- Ася, доїдьмо додому і потім.

Я розуміла, що потрібно щось сказати, якось старатися будувати діалог, навіть в такій напруженій атмосфері, тільки не знала з якого боку підійти, тож татове "потім" було на руку. Є час заспокоїтися. Мені. І головне йому. На емоціях ми зробимо тільки гірше. Зіпсуємо те, що маємо. Нас. Нашу маленьку, але міцну родину.

- Твою подругу зранку відпустять, - через пару хвилин суцільної тиші повідомив тато, і це свідчило про те, що буря починала вщухати.

- Дякую, - на цьому і зупинилася. 

До самої квартири ніхто більше з нас не проронив ні слова, ми ніби обдумували кожен своє. Тато, вочевидь, хотів зрозуміти, коли та де він припустився помилки у вихованні своєї єдиної дитини, що доводиться її забирати з поліційного відділку, за звинувачення у проституції. Я ж зациклилася на його фразі стосовно моєї матері. Це ніяк не вивітрювалося з моєї голови, потребуючи логічних, або й не дуже пояснень.

Моя рідна померла при пологах. Виникли ускладнення, які призвели до того, що мама покинула цей світ і вдалося врятувати тільки дівчинку. Батько тільки одного разу зачепив цю тему, тільки один раз розповів мені цей момент, коли я запитала в нього, чому у всіх діток двоє батьків, тато і мама, а в мене тільки він, тільки тато. Це зараз я усвідомлюю, що зробила йому дуже боляче цим запитанням, тоді ж мій дитячий мозок потребував відповідей, і батько їх надав. Сказавши, що моя мама найкраща, що вона мене дуже сильно любить і спостерігає з іншого світу за мною, і гордиться такою розумною донечкою. На той час мені цього пояснення було вдосталь, подорослішавши, я зрозуміла, що таке смерть і що, на жаль, таке буває, що люди, навіть найрідніші, найбільш улюблені, завчасно покидають цей світ, відходячи у вічне царство. Так сталося з моєю рідною, і я маю зробити так, щоб тато міг якомога спокійніше пережити цю втрату. Наскільки це можливо, коли йдеться про смерть коханої людини. Саме тому я старалася бути чемною, допомагати батькові, і не тріпати нерви. Звичайно, не без проколів, не без капризів, все ж я дитина, але я сподівалася, що мама справді на мене дивиться з небес та гордиться тим, як я стараюся.

І ось, через десяток років ми повертаємося до цієї теми, і вочевидь, що ця тема як була болючою для тата, так нею і залишилася, адже варто було приїхати додому, опинитися у квартирі, як він тут же пішов до бару й дістав звідти пляшку віскі. Попри те, що ця поличка ледве вміщувала цей елітний алкоголь (презенти колег та підопічних на день народження та різні свята), тато практично ніколи не пив. І мене намовляв, що це небезпечна речовина, котра змінює свідомість, роблячи людину некерованою. Що це напій диявола, і людина власноруч вручає дияволу своє життя, випиваючи й втрачаючи зв'язок з реальністю. Тож дико було дивитися на те, як рідний наповнює келих бурштиновою рідиною та робить ковток. Зовсім маленький, який більше зроблений заради заспокоєння нервів, а не щоб отримати насолоду. Бо від цієї гидоти насолоди немає.

- Доню, - я просто сиділа на дивані та очікувала, коли він заговорить, не ризикуючи самотужки підіймати тему, яка розпочалася в машині, тож тут же напружилася, варто було батькові до мене звернутися. Навіть знаючи, що ми повернемося до цієї розмови, - я маю тобі дещо сказати. Дещо дуже серйозне.

- Так, я слухаю, - скоріш за все, ця розмова мала колись статися. Рано чи пізно. Скоріш за все, батько хотів відтягнути її на "пізно". Я ж своїм вчинком змусила його розповісти "рано".

- Таке дороге пійло і таке відстійне, - тато робить ще один ковток рідини, кривиться і тут же виливає залишки в раковину, з гуркотом відставляючи склянку на стільницю. - Я тобі збрехав. Вибач.

- Що...? - За цей час, поки ми їхали з відділка до будинку, поки підіймалися до квартири, поки я очікувала слів тата, я намагалася підготуватися. До всього. До всього, що пролунає з вуст рідного. Але не до таких одкровень. Не до того, що найрідніша людина мене обдурила. - Тобто збрехав? Коли?

- Коли розповідав про твою маму, - той, єдиний раз, і навіть той виявився брехнею? - Але так треба було. Я не хотів шокувати твою дитячу, ще до кінця не сформовану свідомість. Це було зроблено заради твого ж блага.

- Тату, ти за що? - Мати померла і батько розповідає доньці про цю смерть, що ще може бути гірше? Що гірше того, коли більше не існує однієї з найрідніших людей? Коли це пустка всередині серця замість почуттів, котрі могла дати любляча мати?

- Асю, доню, - як же важко татові, як же тяжко даються йому ці слова, і таке враження, що він досі не впевнений, чи варто промовляти наступне. Ніби вибирає між "так" і "ні", де необхідно сказати "так", але ж "ні" таке привабливе, таке комфортне. Таке солодке. Солодке незнання перед гіркою правдою. - Я збрехав, сказавши, що твоя мати померла, коли тебе народжувала. Це сталося пізніше.

- Пізніше? - Як це? На скільки пізніше? Бо я, чесно кажучи, її не пам'ятаю. Бачила тільки на фотографіях. І то тато не оформлював їх в рамки, не розвішував на стінах, мотивуючи це тим, що це гіркі спогади, а варто жити теперішнім. Задля майбутнього.

- Так, буквально за тиждень до твого другого дня народження.

Тепер зрозуміло. Навіть якщо моя дитяча зорова пам'ять щось зафіксувала, навіть якщо і були якісь тактильні відчуття, то все це зникло, на жаль, нічого не залишивши по собі.

- Вона була наркоманкою.

- Тату! - Це якась нісенітниця. Брехня. Тепер він точно говорить не правду. Адже як мама і... ця речовина? Та ні, це...

- Це правда Ася, це правда, - що для мене було неймовірно гидким сюрпризом, для батька вже було даністю, котру він прийняв, навіть якщо йшлося про його загиблу дружину. Навіть якщо це було не реально важко приймати. - Мама любила тебе, вона любила мене, але найбільше вона любила це лайно. Я знав про цю її проблему, коли ми ще з нею познайомилися. Ми разом поставили перед собою мету позбавитися від цієї залежності й у нас вдалося. Ми змогли. На жаль, цього часу вистачило тільки на те, щоб одружитися, прожити пару найкращих років мого життя і народити найкращу дівчинку у світі.