Розділ 4

Я десятки, а то і сотні разів знаходилася в схожих приміщеннях, як ця будова. Та і в ній сто відсотків перебувала раніше, просто згадати не можу. 

Коли тебе виховує тільки батько, і коли він поліціянт, то доволі часто доводилося проводити час у поліцейських відділках. Такі суворі будні правоохоронця - вдівця, на руках якого маленька дитина, яку ні з ким залишити.

Та це було давно. Як мінімум, шість років тому. А батько вже не просто один з багатьох початківців полісменів, а полковник і домігся свого статусу клопіткою працею, день і ніч гаруючи задля майбутнього своєї донечки. І що цікаво, то раніше такі місця не викликали у мене якогось дискомфорту. Хоча б мали. Чи то тато старався якось все правильно пояснити, щоб я не боялася. Чи то я була маленькою, і все сприймала зовсім по-іншому, ніби гру, ніби розвагу. Чи то ще один момент, котрий відрізняє десятирічну Асю від вісімнадцятилітньої - на руках тієї, малої Асі не було наручників, і її не тягнули за решітку, як якусь злочинницю. І не бажали "впаяти" добрячий термін.

- Гавр, стій, - той поліціянт, що очікував нас ззовні нічного клубу, звертається до свого колеги, який закриває дверцята до камери, перед тим явно когось туди поселивши, - диви який нічний улов.

- Ооо, це ті проститутки? - І цей Гавр допитливо нас з Даніелою оглядає, начебто в нас десь на тілі має загорітися зелена кнопка, як підтвердження того, що він має рацію. Ми ті, кого він тільки но згадав.

- Хіба сам не бачиш?

Що значить сам не бачиш? Що не бачиш? І скільки людей вже про нас з подругою знає, якщо цей так зарозуміло промовляє "ті проститутки?"? 

- Взагалі-то це...

Я підготувала полум'яну промову про те, що їм варто виткнути носа з-за межі свого відділка, щоб поглянути, як сучасні дівчата одягаються. Що ми ще з Даніелою маємо пристойний вигляд, а якщо ще й врахувати, що ми зібралися в клуб, то і поготів. Та не встигла це виголосити, бо мене як останню бл... гаразд, гаразд, не будемо опускатися до рівня цієї нехорошої дівчинки. Так от, мене як останнього нічного метелика закидують в камеру, що я ледве не падаю на коліна, ризикуючи зчесати їх до крові. Зупиняє моє падіння щось м'яке, а потім це м'яке починає ворушитися, після того, як я впевнююся, що вже міцно стою на ногах...

- Ну, хоч бабу потискаю, якщо випити не дали.

Воно ще й говорить! 

- ААААА! - Горланю як скажена і так само як ненормальна кидаюся назад до решітки, втискаючись в неї, і тільки через пару секунд зрозумівши, що просочитися не вийде, обережно повертаю обличчя назад.

- А як же презумпція невинності?

В Даніели куди краще виходить висловити незадоволення правоохоронцям, поки мої очі призвичаюються до темряви й фіксуються на тому м'якому, абстрактному...

Якому ще абстрактному, Ася? Це якийсь безхатько, судячи з порваних лахів та зачіски, яка давним-давно не бачила ні гребінця, ні тим паче шампуню.

- Як тебе звати, дівчинко?

Між подругою і поліціянтом зав'язується щось типу діалогу, а в мене тут теж намічається потепління. Скоро до квітково-цукеркового періоду все перейде, бо як там говориться - дружба починається з посмішки? Цей безхатько явно бажає зі мною потоваришувати, бо так гордо випинає того свого єдиного зуба, наче це найбільший скарб в його житті. 

- Даніела.

Хоча, відштовхуючись від кількості зубів у його роті, точніше їхньої тотальної відсутності, то це справді золото. Воно і виглядає як золото, явно забувши про зубну щітку та пасту, "приваблюючи" природною красою.

- Даніело, так ти хочеш поговорити про невинність?

Окей, по ту сторону шансів очевидно більше, ніж зубів в цієї цілком вільної від роботи та зубників людини, тож роблю розворот на сто вісімдесят і слідкую за тим, як подруга намагається договоритися про звільнення з цього жахливого місця. Наразі воно справді виглядає жахливим. Жодним чином не схоже на те, що було в дитинстві, коли я з татом приходила до нього на роботу. Тепер тут холодно, темно, а сморід... Смердить так, що нудить. Запах дешевих сигарет вперемішку з потом таких персонажів, як мій новий друг, викликає блювотні спазми.

- Ну так, - надихається Даніела початком цієї розмови, хапаючись двома руками за ґрати, начебто таким чином виростають шанси звідсіля вибратися, - адже ми нічого не порушували. Ніяких законів. Нічого.

- Ааа, ти про цю невинність, - знуджено вимовляє правоохоронець, тут же втрачаючи інтерес до бесіди. - Я думав ти хочеш поділитися деталями, коли й з ким ти вперше стала жінкою. А ти...

Махає рукою, ніби з нами й так все зрозуміло, нічого витрачати на нас свій дорогоцінний час, і крокує в протилежну сторону від камери.

- Тобто? - Подруга переводить на мене нетямущий погляд, і там я бачу початок завантаження її системи, з демонстрацією зворотного відліку часу - три, два, один, запуск, - гей! Ти взагалі! Йди сюди! Негайно!

- Даніела! Даніела! Тихо, заспокойся, - поліціянту нічого не буде, ми за ґратами, а він на волі. Ми свідомо винні, в його руках - закон. Тож подруга може тільки погіршити нашу ситуацію, зробивши її ще кращою для правоохоронців. Оскільки вони по дорозі сюди не соромлячись присутності мене і Даніели, обговорювали премію, яку вони отримають за накриття притону й із задоволенням потирали руки, згадуючи, що ми з подругою ідеальний бонус цієї всієї операції. - Не зважай на нього, він же спеціально тебе провокує.

- Ти чула що він сказав? Чула? - З витріщеними очиськами підплигує на місці дівчина, і щастя цього Гавра, чи Тавра, чорт його знає, що вона справді надійно схована за решіткою, а то як мінімум пика мужика була б розмальована червоними смугами. Тоді б доводив своїй жінці, чи дівчині, що він реально був на роботі, зміні, а не десь з якоюсь подругою, яка любить гроші, і яка любить їх невпинно заробляти. Кожної ночі. Кожного дня. Попри погоду за вікном. В будь-якому мотелі. Чи навіть в туалеті на заправці. Трудяжка-роботяжка.

- Чула, але не зважай, не роби ситуацію ще гірше.