Пролог

- Асічка, а тебе до мене всього на один день відправили?

- Та ні, як мінімум на два тижні, - а там буде видно. Можливо, моє покарання пролонгується, якщо батько не заспокоїться.

- Тоді давай прибирай це все, будемо чай пити, заразом і розкажеш, як так доля зле пожартувала, що таку молоду, гарненьку дівчинку сюди відправила.

"Бо молода, гарненька дівчинка дорвалася до дорослого життя, дуже різко в нього ввірвалася, так сказати, з ноги відкрила двері."

А відкрилися інші двері. Двері в'язниці.

- Що будеш до чаю? Печиво? Цукерки? Є халва? - Довкола одні мінуси, бо довкола вогкі стіни, решітки, в'язні, і єдиний промінчик серед всього цього мороку - Людмила Вікторівна. Головна і єдина лікарка медичного блоку. - Хоча, ти така худенька, що все варто тягнути.

Я знаю цю жінку всього нічого, якихось шість годин, не більше, але в ній я вже помічаю ідеальний прототип тієї матері, якої мені все життя так не вистачало... Тож вирішую розповісти правду. Розказати, як все є насправді. Нічого не приховувати, нічого не вигадувати.

- Вікторівна! - Голос новоприбулого такий самий скрипучий, як і ті двері, які він тільки но відчинив. Тут все тримається на соплях, і тільки цей невеличкий кабінет являється маленьким оазисом посеред сірої, холодної пустелі. І ні, не безлюдної, оскільки навкруги повно людей, кожна з яких вчинила якийсь злочин, за який тепер несе покарання.

- О, Дімочка, - саме тому ці "Асічка", "Дімочка" лунають так незвичайно в цій будівлі. Так незвичайно бачити милу людину посеред цього негативу та темного-темного зла. - Будеш чай? Каву?

- Там Колобку погано, - хлопець років так двадцяти п'яти киває вліво, напевно, в ту сторону, де і стало кепсько... Колобку? Мені не почулося? Це той що і бабку намахав, і діду не дався?

- Так в чому проблема? Веди його сюди, - Вікторівна аніскілечки не дивується ні цьому прізвищу, прізвиську? Імені? Навіть оком не змигнула, наливаючи з пляшки воду в чайник.

- Як? Він там валяється без свідомості посеред камери. Як я його приведу? - Що ж там за Колобок такий, що Діма на межі істерики знаходиться?

- Бери охорону, відкривай камеру, я зараз буду, - стальні нерви в жінки, нічого не скажеш. Вмикає чайник, після рушає до підвіконня, де підхоплює валізку з всім необхідним задля першої медичної допомоги, і все це спокійно, начебто це стала практика - круглий втрачає свідомість на постійній основі. - Асічка, приглянь за чайником, і вимкни його, коли буде кипіти, бо він старенький, сам не впорається.

- А якщо когось приведуть з ув'язнених? - Мізками усвідомлюю, що в'язні за ґратами, навколо достатньо охорони, тож мені хвилюватися нічого. Та тремтіння саме по собі прокочується тілом, викликаючи страх.

- Не переймайся, не приведуть, тим паче я повернуся через пару хвилин. Впевнена, Колобок все це затіяв, щоб нюхнути нашатирю.

Стоп, тут же в'язні утримуються, котрі зробили якийсь злочин? Чи божевільні, яких запроторили сюди, щоб відгородити від адекватних людей? Який Колобок? Яке нюхнути нашатирю? Це що за клініка?

Гаразд, треба відвернутися на роботу, поки Вікторівна не повернеться, а після вже вияснити в неї, що це за хобі такі тут у людей, що вони готові всіх на ноги поставити, лише б нюхнути шматок ватки. Лікарка - мій єдиний оазис адекватності в цій будівлі.

Варто тільки взяти журнал хвороб, тільки занести ручку над відкритою сторінкою, як у двері стукають. Не голосно, але наполегливо.

- Заходьте, - ну, про правила етикету знають, отже, все не так і погано, хоч тут же напружуюся, ще не дізнавшись, хто цей відвідувач.

- Можна?

Це "можна" так само виглядає епічно як "Асічка" і "Дімочка", адже на порозі кабінету виявляється... В'язень. Це розумію по наручниках, одягнутих на його руках.

"А хіба ці руки не мають бути заведені за спину?"

Внутрішній голос починає накаляти, я ж відмахуюся від цього зауваження. Цей чоловік спочатку постукав, після просить дозволу зайти, при тому всьому, що якби він захотів, то зніс би ці двері з петель одним рухом, з закованими в руки кайданками. Йому б вистачило плечем по них прикластися, щоб ті з м'ясом полетіли вперед, вигороджуючи для нього доріжку, як то червона, для зірок світового масштабу.

- Проходьте, - підриваюся зі свого крісла та вказую на крісло навпроти, а сама відразу ж задумуюся - а чи влізе він туди? Чи витримає крісло такого здорованя? Я бачила у фільмах та серіалах, що на території в'язниць є невеличкі спортивні майданчики, де ув'язнені можуть підтримувати свою фізичну форму, але хіба таких габаритів можна досягнути завдяки турніку? Чи тут економлять на будівлі в'язниці, зате є качалка еліт-класу? - Що вас турбує?

- А Вікторівна де?

- Одному в'язню стало погано, вона пішла надавати допомогу, - відчитуюся, хоча розумію, що не маю цього робити. Просто не хочеться його провокувати, заявляючи, що це не його діло. Ася, він - в'язень. Він вчинив щось погане. І звідки тобі знати, що це погане не пов'язано з такими от дівчатами, як ти, молоденькими, худенькими, закритими в одному приміщенню з цим...

"Щось він не схожий на затятого зека, тобі так не здається?"

Є таке і на цей раз я згідна з внутрішнім голосом, бо ця борода чоловіка, за якою видно доглядають, його зачіска, з якої не вибивається ні волосинка, ніби він тільки но прийшов з барбершопу, знову ж таки ці м'язи, які навіть видно через цю... Та й одяг на ньому адекватний. Не роба. Звичайно, і не класичний костюм. Але штани, кросівки, футболка, і це все не поношене, не зачовгане, хіба так має бути в людини, яка порушила закон і тепер відбуває термін?

- А ти хто?

- Я помічниця Людмили Вікторівни, - взагалі-то, при першій зустрічі, при знайомстві спершу звертаються на "ви"...

"А ми ж то не в буцигарні, а на прийомі в принца, еге? І чайничок як вдало поставили, прямо під чайну церемонію закипить?"

- І як же тебе звати, помічниця?

До речі, а чайничок то вже варто вимикати, бо вже чую, як він там старенький бідолага нуртує.

- Ася, - та ти вже своє віджив, а я боюся за своє життя, тож не ризикую ставати та переривати цю розмову. Чоловік хоч і не переходить поки що межу, але... Поки що. Нехай так і буде надалі.