Глава 2

Захар увійшов в термінал летовища, все сподівався, що Єва чекає на нього тут. Хаотично поглядом шукав свою біловолосу дівчинку-осінь. Вони ж домовлялися, що вона зустрічатиме його, та її телефон вже більше як три дні мовчить. Серце не на місці. В соцмережах вона не з’являлася. Друзі не в курсі де вона. Балетмейстер, сухо повідомила, що Єва поїхала в Францію, аби повноцінно готуватися до виступів.  
Захар нічого не розумів, адже ще тиждень тому все було геть по іншому. Розчарування осіло тягарем у грудях. Його зустрів водій матері.  
Мовчки з похмурим обличчям відправився додому. І знову раз за разом набирав свою наречену, та телефон лише сповіщав про те, що абонент знаходиться поза зоною досяжності. 
Мати зустріла Захара з розпростертими обіймами. Тішилася наче не бачила його не тиждень, а рік. Його здивувало, тепле приймання матері. Адже вона завжди холодно ставилася до нього. Натомість обожнювала його молодшого брата, Микиту. 
Такий різкий інтерес матері до нього насторожував. Відчував щось не так, та, що поки збагнути не міг. 
Сіли за обідній стіл, Захар здивовано запитав. 
— Мамо, а Микита, що не обідатиме? 
— Ні! — Якось загадково посміхнулася Анна. — Він поїхав з Ірен, на тиждень моди у Париж.  
Захар набрав повні легені повітря. Він страшенно нервував. Набридло приховувати стосунки з Євою. Вони зустрічалися до трагедії батьків на будівництві. Сергій Ференц та Дмитро Жигало були партнерами будівельної компанії. Після трагедії, мати розірвала партнерство з Оксаною Жигало, а про стосунки з Євою, і чути нічого не хотіла. Захар закохався у цю дівчинку, як тільки побачив, йому тоді було двадцять п’ять, Єві ж на той час лише сімнадцять. Він довго залицявся до неї, порвавши стосунки зі своєю тодішньою дівчиною. Єва відшивала його ледь не пів року, доки він не вистежив її біля танцювальної студії, і нахабно не поцілував, при всіх. Тоді це дівчисько вліпило йому ляпаса, та Захара, цей не зупинило. Лиш притиснувши її до себе цілував доти, доки вона не відповіла, а тоді підхопивши на руки, посадив у свою машину та забрав зі собою. З тієї пори пройшло три роки, а він досі згадував цей момент з трепетом. Та вже рік приховував свої стосунки від матері, адже мати озлобилася на сім’ю Єви, та вважала їх винними у смерті батька. 
Кліпнув очима, його від спогадів відірвала мати, з посмішкою попросивши. 
— Синку, хтось прийшов піди відчини. 
Захар зітхнув. Не хотілося нічого, лиш як найшвидше з’ясувати куди зникла Єва. Відчинив двері, й ошаленів, йому посміхалася Марта, донька найкращої подруги матері, за яку вона останнім часом постійно сватала його. 
— Привіт! — Солодко протягнула дівчина й стрельнувши очима зухвало запитала. — Ти не запросиш мене? 
Оглянувся на голос матері, яка радісно посміхаючись наближалася. 
— Захаре, ти тільки подивись, хто до нас завітав?!! — Анна обійняла дівчину. — Марто, ти чому до нас не заходила. 
— Трохи зайнята була. — Сором’язливо опустила очі дівчина. 
Захар хмикнув. — Авжеж, зайнята. Друзі розповідали, як в нічних клубах відривалася ця пай-дівчинка. Важко видихнув, та знявши брову вгору спостерігав, як мати мило щебече з цією вітряною дівулею, яка у свої двадцять вісім те й робить, що живе собі на втіху. Терпіти її не міг. 
Мати люб’язно запросила Марту на обід, й кликала з ними Захара.  
Старався не зважати на теревені та гучні фрази матері, щодо нього та цієї дівки. Дратувало, що Марта на це лише вдоволено посміхалася. 
Знову залунав дверний дзвінок, аби втекти від нав’язливої компанії, чоловік зголосився відчинити, оскільки їхня економка у відпустці. 
Здивувався отримавши посилку від кур’єра, ще й не підписано від кого. У гостинну не поспішав, тому вирішив відкрити посилку у вітальні. 
Здерши подарунковий папір та відкривши коробку на мить завмер. Схопив аркуш, на якому красиво виведені букви. Почерк Єви. Серце затріпотіло у грудях, та рядки вбивали. 
«— Захаре! 
Пробач! Нам потрібно розійтися... 
Це не може більше продовжуватися. Ми не пара... 
Не тримай на мене зла. 
              Єва.» 
Заглянув у коробку, усі його подарунки тут. — Що це? Як це розуміти? Розлючений погляд знову стрибнув у бік гостинної. Логічного пояснення тому, що відбувалося знайти не міг. Підозрював, мати якось до цього причетна. 
Увірвався в гостинну, роздратовано та грубо звернувся до доньки материної подруги. 
— Марто, тобі пора. Нам з мамою потрібно поговорити. 
— Захаре! — Зірвалася Анна. — Це що за манери поведінки? 
— У мене таке ж запитання. — Роздратовано заявив син. — Ходімо в кабінет. 
Анна обурювалася, але все ж попросивши дівчину зачекати подалася за сином.  
Гримнув дверима у кабінет, й пильно глянувши на матір роздратовано запитав. 
— Мамо ти навіщо втручаєшся в моє життя? Яке маєш право? 
— Таке як і ти. — Фиркнула розлючено Анна, й заклавши руки на грудях, міряла нервово кабінет. — Тобі не соромно, що ти обманюєш мене цілий рік. Та тобі й цього мало, ти зробив цій обірваній танцівниці пропозицію, і про це знають всі, крім мене.  
— Я намагався тобі сказати, та ти ж чути нічого не хочеш. — Відмахнувся чоловік. 
— Ні чути, ні бачити її не хочу. Вона тобі не пара. Краще б до Марти придивився, вона... 
— Донька твоєї подруги. — Перебив син. — Безсоромна дівуля, яка окрім нічних гулянок, робити більше нічого не вміє і, то при тім, що їй тридцять через два роки. — Озлоблено доповнив. 
— Захаре! — Лютувала Анна. 
— Що ти їй сказала? — Серце розривалося від болю. 
— Аби зникла з твого життя та дала спокій. — Фиркнула зухвало мати. 
Захар задихався від люті. Не міг цього збагнути та зрозуміти. Мати зруйнувала його життя вщент. 
— Вона не достойна тебе. Через цих злиденних, я залишилася без чоловіка, а ви з Микитою без батька.  
Мати довго обливала брудом Єву та її родину. Захар мовчав, не міг з цим змиритися, здавалося перестав жити. Мати використовувала його по повній. Він замінив батька, у компанії, партнерство якої вона практично відібрала у сім’ї Жигало. Виконував всі її прохання, та сьогодні його терпець увірвався.  
Анна нарешті замовкла. 
— Ти все сказала? — Суворо запитав. 
— Я хочу бачити твоєю нареченою Марту, у тебе тиждень аби все виправити. 
Захар кипів від люті. Озлоблено дивлячись на матір. 
— На Марті одружи свого улюбленця, Микиту. Компанію хай теж він очолить. Вважайте, що мене ніколи не було у цій сім’ї. Дякую за хліб, за сіль, та далі без мене... 
— Микита, ж розвалить компанію. Він надто юний. — Репетувала мати. 
Захар на ватяних ногах йшов на вихід з кабінету. 
— Мене це не обходить. — Кинув байдуже через плече. — Ти зруйнувала моє життя навіть не замислюючись, уже в друге. — Оглянувся з ненавистю дивився на найріднішу людину, що подарувала життя і зараз руйнувала його, так безжально та бездушно. —  Рік тому ти буквально змусила покинути мене власний проєкт, який я тільки но розпочав, тепер витурила з мого життя кохану жінку, без якої я жити не можу. Бувай мамо. 
Повернувшись подався з кабінету, зібрав речі та переїхав у свою невеличку дворівневу квартиру. Життя наче поділилося на до, та після. Цілу ніч пиячив на одинці. Наступного ранку довелося нелегко. Трохи очуняв й набрав найкращого товариша та заступника, попросивши приїхати. 
Почувався кепсько та все ж рішуче заявив. 
— Від сьогодні наша дизайнерська компанія, працює відкрито. Більше не варто приховувати хто власник. 
— Ну нарешті, ти став дорослим. — Похвально кинув заступник. 
Захар розповів товаришеві ситуацію, та попросив зробити все можливе, аби знайти Єву. Адже вчора телефонував їй додому, та там повідомили  теж саме, що і балетмейстер. 
Товариш поїхав, а Захар заходився шукати свою дівчинку по емейлу, та все марно.  
Привів себе в порядок. Поїхав у танцювальну студію, та балетмейстер навіть розмовляти з ним не хотіла. Заславшись на те, що у неї уроки.  
За ворота маєтку Жигало, його теж не впустили та попросили не набридати, аби не турбувати матір дівчини. 
Знервований Захар відправився у парк. На дворі саме осінь. Єва так  обожнювала цю пору. Любила часто гуляти по парку, просто сидіти на лавочці, бродити пожовклим листям. Робити фотосесії. У Єви тисячі осінніх фото. Вона обожнювала осінь у всіх її проявах, дощову, туманну, сонячну, вітряну. Вона кохала цю пору до нестями. Тому найближчі люди так і називали її — дівчинка осінь. 
Він мусить її знайти. Життя свого не мислив без неї. Не розумів чому пішла по-англійськи? Могла хоч щось сказати, а то залишила кілька слів на папері, та повернула всі подарунки. — Єва дуже помиляється, якщо вирішила, що на цьому їхні стосунки закінчаться. Хай лише тільки увімкне GPS трекер, він вмить знайде її. 
Минуло два тижні. 
Пошуки Єви проходили кволо. Дівчину шукали по емейлу телефона, він одного разу засвітився у Чернігівській області, але сигнал був надто коротким, що спеціалісти навіть не встигли зафіксувати його. Тоді чоловік згадав, що у цій області живе бабуся дівчини. Не виключав, що Єва саме, там, але біда в тім, що адреси бабусі він не мав. В маєток Жигало його знову не впустили.  
Захар не жив. Дратувався не знаходив собі місця, без його милої дівчинки життя не життя.  
Саме присів у крісло за робочим столом, як задзвонив телефон. Глянув на дисплей, —  мати. Неохоче зняв слухавку.  
— Захаре, припини викаблучуватися та повертайся додому, і у компанію. Микиті це не під силу. Він розвалить все, а я... 
— Мамо, вибач, я не повернуся, ні додому, ні у компанію, у мене своя компанія, тож я маю над чим працювати. Можу приїхати провідати тебе, але тільки з Євою. 
В трубці залунали короткі гудки. Видихнувши поклав телефон. Все гнітило.