Глава 1

— Єво, дай спокій моєму синові. — З озлобленим виразом обличчя дивилася на біляву дівчину Анна Вікторівна. В голосі звучала ненависть. 
Єва похитнулася тримаючись рукою за вхідні двері. Якби вона знала, що це мати Захара, то нізащо б не відчинила їй. 
— М-ми,  ж заручені. — Шоковано повідомила. 
— Це не проблема. Зникни з життя мого сина. Ти не пара йому. У нього є Марта... —  Я ніколи не прийму тебе, і не вибачу вам того, що зробили з Сергієм. 
Єва кліпнула очима. Почуте вбивало, шлунок скрутило від спазмів.  
— Чому дивишся на мене, наче я потвора. Я не допущу аби Захар взяв тебе за дружину. Ти така сама жалюгідна, як твоя мати. — Цідила крізь зуби, мов отруту слова, чорноволоса жінка. 
Сльози забриніли на очах Єви. Ці звинувачення, — це занадто. Кліпнула очима.  
— Анно Вікторівно, навіщо ви наговорюєте, в Сергія Олександровича, стався сердечний напад. — Виправдовувалася дівчина, не розуміла агресії матері коханого. 
— Завдяки твоєму батькові. 
— Мій тато, теж загинув, рятуючи вашого чоловіка. — Зі сльозами нагадала. 
— Не мели дурниць. Твій батько винен у смерті мого чоловіка. Я ніколи вам цього не вибачу. — Верещала на повну, розлючена жінка. — Ти ніколи не станеш членом нашої сім’ї. Я ненавиджу тебе... — Забирайся геть зі міста, з країни, і дай спокій моєму непутньому сину. Ти йому не пара. Чуєш? 
Єва проковтнула ком. З очей скотилися сльози. Образа Анни безпідставна, вона не винна в тому, що на будівництві стався нещасний випадок. 
— Ти мене чуєш? — Знову лементувала жінка. — Відв’яжися від Захара.  
— Що тут відбувається? —  Єва почула за спиною голос дворецького. 
— Нічого, — фиркнула Анна й розлючено наказала. — Вгомоніть свою дівку, нехай дасть спокій моєму синові. 
— Пані, припиніть волати, ви знаходитесь на приватній власності! — Суворо наказав Андрій Степанович. — Забирайтеся, бо ще секунда і викличу охорону. 
Чорноволоса жінка зміряла дворецького з ніг до голови зневажливим поглядом, з огидою кинувши.  
— Ви всі, жалюгідні жебраки. Я постараюся, щоб твою господиню та її шмаркачок не прийняли у вищі кола. — Повернувшись, жінка пішла стежкою з бруківки до кованих красивих воріт, все ще кидаючись лайливими словами. 
Дворецький зачинив двері за жінкою. Єва подалася на другий поверх, та за сльозами майже нічого не бачила перед собою.   
— Єво Дмитрівно, зачекайте. 
Зупинилася безпорадно витирала сльози. Дворецький зупинився поруч. 
— Ходімо в кабінет. — Зірвано попросила.  
Андрій Степанович зачинив двері у кабінет оглянулася на нього. Витерла сльози, які знову з’явилися на очах. 
— Мамі, ні слова про візит пані Ференц. — Зірваним голосом наказала. 
— Але... — Розгублено поправляв окуляри високий чоловік у чорному костюмі, білій сорочці зі сивиною у скронях. 
— Ніяких, але, Андрію Степановичу. Мама й так уся на нервах та на таблетках.  Тож пошкодуйте її. Ви знаєте, що їй нервувати не можна. 
— Знаю. — Невдоволено зітхнув чоловік. 
— Лілі, теж ні слова. — Шморгнула носом витираючи сльози. Схлипнула притуливши руку до обличчя, суворо наказала.  — Захару... — Витримала паузу тамуючи сльози, а по ній кинула. — Коротше, для усіх я терміново поїхала за кордон, я все одно мала їхати на початку грудня, з танцювальною групою. Тож все виглядатиме правдоподібно. 
Чоловік нервово поправив окуляри й хотів щось заперечити, та Єва не дала йому цього зробити. 
— Андрію Степановичу, так буде краще для усіх. Я сама всім зателефоную і про все повідомлю. Вам лише доведеться підтвердити мої слова. 
— А куди ж ви насправді? 
— За кордон. — Обманула й оминувши чоловіка на ходу кинула. — Виїзд сьогодні, тож вибачте, поспішаю. 
— Єво Дмитрівно! — Зірвано оглянувся за нею чоловік.  
На мить оглянулася, й суворо відмахнулася. 
— Андрію Степановичу, мама мріяла бачити мене великою балериною... Я люблю її, тож не хочу розчаровувати. Бережіть її та Лілю. За мене не хвилюйтеся, я вже доросла. 
Розвернувшись пішла, аби не слухати повчань дворецького. Сльози знову скотилися з очей. 
Піднявшись у свою кімнату набрала свого балетмейстера. Як тільки жінка зняла трубку заявила. 
— Ліно Володимирівно, я згодна на вашу пропозицію. 
— Ти впевнена? — Суворо поцікавилася жінка. — А як же твоя травма? 
— В мене ціла осінь. — Відчайдушно відмахнулася, й напружено додала. — Тільки тренуватимуся, я під вашим наглядом та дистанційно.  
— Не зрозуміла?!! — Обурилася балетмейстер. 
Довелося все розповісти. Жінка довго та уважно слухала, і коли Єва замовкла, напружено кинула. 
— Дитино, ти робиш помилку. Він тебе кохає і ти його, а матусю його, потрібно було відправити, туди де чорт добраніч каже. 
— Не можу, Ліно Володимирівно. — З очей котилися сльози. — Мама ледь одужала, їй хвилюватися не можна, а ви знаєте, пані Ференц зробить все аби знову потріпати мамі нерви. А це може мати плачевні наслідки. Я не можу собі цього дозволити. — Змахнула сльози з відчаєм додавши. — Лілі мама потрібна, та й мені також. 
— Гаразд, моя дівчинко осінь, я згодна, але це тому, що ти справді найкраща. 
Єва з полегшенням видихнула, хрипким голосом кинула. 
— Дякую. Я зараз їду з Вінниці, як буду на місці вийду на зв’язок через Viber. 
— Щасливої дороги, люба!  
— Дякую. Поклала слухавку. 
Спакувала валізу, заспокоїлася, нанесла макіяж, аби прикрити сліди сліз, а тоді  набрала маму та сестру. Повідомила їх про термінову поїздку. Молодша сестра та мати не втішилися, але Єва намагалася бути переконливою. Здається найрідніші люди повірили у її вимушену брехню. 
Закінчивши відео дзвінок та довгі прощання, набрала кур’єрську службу. Спакувала все подароване Захаром і на чистому аркуші залишила кілька рядків. Поклала його поверх подарунків, акуратно закривши подарунковий ящик. 
Не могла впоратися зі сльозами. Її доля зруйнувалася в один момент. Вона прийняла радикальне та відчайдушне рішення, заради спокою та здоров’я своїх рідних. Серце розривалося від болю та відчаю, а вона раз за разом повторювала собі, що так потрібно. 
Віддала кур’єру коробку і вказала дату та час відправки, адже Захар теж не в місті, і повернеться лише через два дні. 
Зібравшись з важким серцем рушила в дорогу.