— Єво, дай спокій моєму синові. — З озлобленим виразом обличчя дивилася на біляву дівчину Анна Вікторівна. В голосі звучала ненависть.
Єва похитнулася тримаючись рукою за вхідні двері. Якби вона знала, що це мати Захара, то нізащо б не відчинила їй.
— М-ми, ж заручені. — Шоковано повідомила.
— Це не проблема. Зникни з життя мого сина. Ти не пара йому. У нього є Марта... — Я ніколи не прийму тебе, і не вибачу вам того, що зробили з Сергієм.
Єва кліпнула очима. Почуте вбивало, шлунок скрутило від спазмів.
— Чому дивишся на мене, наче я потвора. Я не допущу аби Захар взяв тебе за дружину. Ти така сама жалюгідна, як твоя мати. — Цідила крізь зуби, мов отруту слова, чорноволоса жінка.
Сльози забриніли на очах Єви. Ці звинувачення, — це занадто. Кліпнула очима.
— Анно Вікторівно, навіщо ви наговорюєте, в Сергія Олександровича, стався сердечний напад. — Виправдовувалася дівчина, не розуміла агресії матері коханого.
— Завдяки твоєму батькові.
— Мій тато, теж загинув, рятуючи вашого чоловіка. — Зі сльозами нагадала.
— Не мели дурниць. Твій батько винен у смерті мого чоловіка. Я ніколи вам цього не вибачу. — Верещала на повну, розлючена жінка. — Ти ніколи не станеш членом нашої сім’ї. Я ненавиджу тебе... — Забирайся геть зі міста, з країни, і дай спокій моєму непутньому сину. Ти йому не пара. Чуєш?
Єва проковтнула ком. З очей скотилися сльози. Образа Анни безпідставна, вона не винна в тому, що на будівництві стався нещасний випадок.
— Ти мене чуєш? — Знову лементувала жінка. — Відв’яжися від Захара.
— Що тут відбувається? — Єва почула за спиною голос дворецького.
— Нічого, — фиркнула Анна й розлючено наказала. — Вгомоніть свою дівку, нехай дасть спокій моєму синові.
— Пані, припиніть волати, ви знаходитесь на приватній власності! — Суворо наказав Андрій Степанович. — Забирайтеся, бо ще секунда і викличу охорону.
Чорноволоса жінка зміряла дворецького з ніг до голови зневажливим поглядом, з огидою кинувши.
— Ви всі, жалюгідні жебраки. Я постараюся, щоб твою господиню та її шмаркачок не прийняли у вищі кола. — Повернувшись, жінка пішла стежкою з бруківки до кованих красивих воріт, все ще кидаючись лайливими словами.
Дворецький зачинив двері за жінкою. Єва подалася на другий поверх, та за сльозами майже нічого не бачила перед собою.
— Єво Дмитрівно, зачекайте.
Зупинилася безпорадно витирала сльози. Дворецький зупинився поруч.
— Ходімо в кабінет. — Зірвано попросила.
Андрій Степанович зачинив двері у кабінет оглянулася на нього. Витерла сльози, які знову з’явилися на очах.
— Мамі, ні слова про візит пані Ференц. — Зірваним голосом наказала.
— Але... — Розгублено поправляв окуляри високий чоловік у чорному костюмі, білій сорочці зі сивиною у скронях.
— Ніяких, але, Андрію Степановичу. Мама й так уся на нервах та на таблетках. Тож пошкодуйте її. Ви знаєте, що їй нервувати не можна.
— Знаю. — Невдоволено зітхнув чоловік.
— Лілі, теж ні слова. — Шморгнула носом витираючи сльози. Схлипнула притуливши руку до обличчя, суворо наказала. — Захару... — Витримала паузу тамуючи сльози, а по ній кинула. — Коротше, для усіх я терміново поїхала за кордон, я все одно мала їхати на початку грудня, з танцювальною групою. Тож все виглядатиме правдоподібно.
Чоловік нервово поправив окуляри й хотів щось заперечити, та Єва не дала йому цього зробити.
— Андрію Степановичу, так буде краще для усіх. Я сама всім зателефоную і про все повідомлю. Вам лише доведеться підтвердити мої слова.
— А куди ж ви насправді?
— За кордон. — Обманула й оминувши чоловіка на ходу кинула. — Виїзд сьогодні, тож вибачте, поспішаю.
— Єво Дмитрівно! — Зірвано оглянувся за нею чоловік.
На мить оглянулася, й суворо відмахнулася.
— Андрію Степановичу, мама мріяла бачити мене великою балериною... Я люблю її, тож не хочу розчаровувати. Бережіть її та Лілю. За мене не хвилюйтеся, я вже доросла.
Розвернувшись пішла, аби не слухати повчань дворецького. Сльози знову скотилися з очей.
Піднявшись у свою кімнату набрала свого балетмейстера. Як тільки жінка зняла трубку заявила.
— Ліно Володимирівно, я згодна на вашу пропозицію.
— Ти впевнена? — Суворо поцікавилася жінка. — А як же твоя травма?
— В мене ціла осінь. — Відчайдушно відмахнулася, й напружено додала. — Тільки тренуватимуся, я під вашим наглядом та дистанційно.
— Не зрозуміла?!! — Обурилася балетмейстер.
Довелося все розповісти. Жінка довго та уважно слухала, і коли Єва замовкла, напружено кинула.
— Дитино, ти робиш помилку. Він тебе кохає і ти його, а матусю його, потрібно було відправити, туди де чорт добраніч каже.
— Не можу, Ліно Володимирівно. — З очей котилися сльози. — Мама ледь одужала, їй хвилюватися не можна, а ви знаєте, пані Ференц зробить все аби знову потріпати мамі нерви. А це може мати плачевні наслідки. Я не можу собі цього дозволити. — Змахнула сльози з відчаєм додавши. — Лілі мама потрібна, та й мені також.
— Гаразд, моя дівчинко осінь, я згодна, але це тому, що ти справді найкраща.
Єва з полегшенням видихнула, хрипким голосом кинула.
— Дякую. Я зараз їду з Вінниці, як буду на місці вийду на зв’язок через Viber.
— Щасливої дороги, люба!
— Дякую. Поклала слухавку.
Спакувала валізу, заспокоїлася, нанесла макіяж, аби прикрити сліди сліз, а тоді набрала маму та сестру. Повідомила їх про термінову поїздку. Молодша сестра та мати не втішилися, але Єва намагалася бути переконливою. Здається найрідніші люди повірили у її вимушену брехню.
Закінчивши відео дзвінок та довгі прощання, набрала кур’єрську службу. Спакувала все подароване Захаром і на чистому аркуші залишила кілька рядків. Поклала його поверх подарунків, акуратно закривши подарунковий ящик.
Не могла впоратися зі сльозами. Її доля зруйнувалася в один момент. Вона прийняла радикальне та відчайдушне рішення, заради спокою та здоров’я своїх рідних. Серце розривалося від болю та відчаю, а вона раз за разом повторювала собі, що так потрібно.
Віддала кур’єру коробку і вказала дату та час відправки, адже Захар теж не в місті, і повернеться лише через два дні.
Зібравшись з важким серцем рушила в дорогу.