Розділ 14

- Тільки давай перед моїми душевними виливаннями схомячимо по тістечку. Кажуть, солодке добре впливає на більш лояльне сприйняття інформації, - сівши на плед, Льоша дістав з коробки тістечко і з неприхованим задоволенням відправив його в рот.

- Гей, такими темпами ти всі мої тістечка з'їси, - я сіла поруч з ним і відразу забрала коробочку з солодощами. - Невже все дійсно так погано?

- Це дивлячись про що ти хочеш запитати. - Хитро примружившись, він поглянув на мене.

- Ну, точно не про твої любовні пригоди й кількість прихильниць, - посміхнулася я.

- Ну, слава Богу, - з удаваним полегшенням видихнув хлопець. - А то я вже почав не на жарт нервувати.

- Хоча..., - задумливо промовила я, але побачивши, як Олексій напружився, не змогла стримати посмішку. - Видихай вже, любовний мачо. Мені найменше хочеться знати про твої любовні пригоди. Не думаю, що після розповідей про них я стану більше довіряти тобі.

- Це точно, - нервово зареготав Льоша. - То що ти хочеш дізнатися про мене, крихітко?

- Я, звичайно, не знаю, чи буде моє питання вписуватися в межі розумного. Але мені ось прямо дуже цікаво, чому всі тебе називають Петровичем? В основному так звертаються до чоловіків старшого віку. Та й по батькові у тебе Едуардович. Загалом, якось тут все зовсім не логічно. Але якщо ти не можеш з якихось причин...

- Я ж сказав, що у мене немає причини не довіряти тобі. Тим більше тут немає якоїсь особливої таємниці. Принаймні, я не приховую це від своїх найближчих людей. Але ти ж мені теж не чужа, - змовницьки підморгнув мені Олексій.

- Це питання чи констатація факту? - Примружившись, поглянула на нього.

- Це неминучість, моя дівчинко, - посміхнувся хлопець і, накинувши мені на плечі плед, обійняв мене. - І не смій обурюватися. Так тепліше, а я не хочу, щоб ти замерзла і захворіла.

І ось що дивно - особливо обурюватися мені якось особливо й не хотілося. Тому що в обіймах Олексія мені було так затишно і спокійно. А плед...

- Так не чесно. Я теж не хочу, щоб ти замерз і захворів. А плед великий і ми можемо разом накритися, - несподівано навіть для самої себе, тихо промовила я.

- Ну, якщо ти не проти. Так навіть романтичніше, - пірнувши під плед, Льоша притягнув мене до себе і зовсім несподівано поцілував у маківку. - Так можна? Виключно по-дружньому.

- По-дружньому можна, - не змогла стримати посмішку я.

"Ага, по-дружньому. Ксюха, кого ти хочеш обдурити? Його чи себе? Та яка тут вже дружба, коли серце готове вискочити з грудей, здавалося б, від найцнотливішого поцілунку. А тіло тремтить від кожного, навіть найлегшого, дотику Льоші. Що вже говорити про дихання. Мені здається, чи дійсно стало нестерпно спекотно і мені не вистачає повітря. А судячи з важкого дихання хлопця... Ой, мамочки, щось я поспішила запросити його під пледик! - подумки злякано скрикнула я. - Так, на чому ми там зупинилися?! Таємниці... близькі люди... не чужа... неминучість. Та що ж у мене такий хаос в голові! Так, спокійно, Ксюха, спокійно. Ось же воно!"

- Так що там з Петровичем? - Перевівши подих, з трудом вичавила я з себе.

- З яким Петровичем? - Прохрипів у мене над головою Льоша.

Упс, а здається, що збій в мозку не тільки у мене. І потрібно якось терміново розв'язувати цю проблему, а то такими темпами...

- Ну, ти мені обіцяв розповісти, чому тебе називають Петровичем, - я все ж набралася сміливості й, піднявши голову, поглянула на Олексія.

І ось чесно, краще б я сиділа собі тихенько як мишка, і не виглядала з нірки. Бо варто було мені поглянути в його очі, як мене обпекло язиками полум'я, яке вирувало в них. Та що там обпекло, мені здавалося, що ще мить і я просто згорю в цьому пекельному вогні. А у мене не було ні сил..., ні бажання протистояти йому. І тільки зовсім крихітна, але як і раніше недовірлива і непокірна частина мене влаштувала справжній бунт, не давши мені остаточно здатися.

- Напевно, мені не варто... втручатися у твоє... життя, - ледь чутно промовила я, все ж зважившись відвести погляд від палаючих очей хлопця. - І нам краще...

- Ніхто і ніколи не знає, як буде краще. Але я впевнений, що головне не боятися робити рішучі кроки назустріч один одному. І я хочу зробити цей крок. Тому що точно знаю - ти та єдина, на яку я так довго чекав. І я зроблю все, щоб ти назавжди залишилася в моєму житті, - рішуче сказав Льоша, міцно притискаючи мене до своїх грудей. 

- Тому що вірю, ти теж наважишся зробити крок назустріч мені. Так а на чому ми там зупинилися? Щось все з голови вилетіло. Ось бачиш, Ксюшо, казав, що у мене від тебе "дах зносить" і "мозок плавиться".

Почувши в голосі Олексія веселі нотки, я, нарешті, дозволила собі розслабитися. І навіть наважилася знову поглянути на нього.

"Фух, ось і чудово. Полум'я згасло і ми, здається, дуже навіть вчасно зупинилися" - з полегшенням видихнула я.

- Ну, ти так вже не звалюй на мене всі свої проблеми з пам'яттю. Хоча так вже й бути, нагадаю тобі, про що ми говорили. Допоможу повернути тобі "дах на місце", Петровичу, - хитро посміхнулася я.

- Шкідлива дівчинка, - награно грізно рикнув Льоша. - Ти ж знаєш, що я не люблю, коли ти так називаєш мене.

- Чому відразу шкідлива? Ти сам хотів, щоб я нагадала, про що ми говорили.

- Ну, добре. Вважай, що цього разу викрутилася. Але наступного разу...

- Так що там у нас з Петровичем? А то скоро настане світанок, а я так і не дізнаюся твої таємниці. Якось не чесно виходить. Адже хтось обіцяв мені щиросердечну розмову, а сам "дах зніс, мізки плавляться".

- Все, все, зрозумів. Буду виправлятися, - весело розсміявся хлопець. - Хоча все, що я говорив, чиста правда. І, до речі, ти будеш першою дівчиною, з якою я готовий ділитися своїм минулим.

- Я це врахую, - посміхнулася я. - І, може, поставлю тобі ще один плюсик.

- Відмінно. Здається, ми йдемо в правильному напрямку, - підморгнув мені Льоша. - Ось тільки я думаю з чого почати мої душевні виливи. Напевно, з моєї трохи незвичайної дитячої мрії, захищати хороших людей від поганих. Чесно, навіть не пам'ятаю, коли вона у мене з'явилася. І не буду сильно заглиблюватися в усі подробиці досягнення тієї мети, яку я поставив перед собою. Скажу так, моя мрія почала збуватися набагато раніше, ніж я думав. Мені запропонували взяти участь в одній справі. Потрібно було підібрати кілька надійних хлопців і влитися в компанію, яка займалася нелегальним бізнесом. Працювали ми під прикриттям. І майже рік жили за вигаданими "легендами". Ти у мене дівчинка розумна, думаю, знаєш, що це означає?

— Це коли ім'я та прізвище нові? І ти живеш... немов чужим життям? — Невпевнено промовила я.

- Я ж кажу, що ти в мене розумниця. Правильно сказала: "ніби живеш чужим життям", - задумливо промовив Льоша. - Ось ми й жили цілий рік таким життям. Мені іноді здавалося, що я навіть свого імені не пам'ятаю. А тут ще й хлопці, з якими я постійно працював, мене Петровичем називали. Ніби жартома, але я спочатку дуже злився на них. Хоч керівництво і призначило мене старшим групи, але за віком я був молодший за них. А ці жартівники... Загалом, я трохи обурився, а потім ніби звик. Петрович так Петрович. Ну, а потім ми цих липових бізнесменів накрили. Але повертатися до колишнього життя було не так вже й просто. Залишилася звичка контролювати кожен крок, кожне слово. Я вже мовчу, що важко було навіть реагувати на своє справжнє ім'я. Тому одного разу, гуляючи в парку, я навіть проігнорував Андрія Кондратьєва. І тільки коли він взяв мене за плече, і я побачив його здивовані очі... Загалом, незручно вийшло. Адже ми з ним практично виросли разом. Так, не дивуйся. Хоч він і старший за мене на сім років, але нашій дружбі це ніколи не заважало. До речі, наші батьки теж дружили. Ну, так, добре, про наше дитинство я тобі теж колись розповім. І з моїми батьками обов'язково познайомлю. Так ось...

- Так, стоп. А це що зараз було? - З подивом поглянула на Олексія.

- Не зрозумів, що знову не так, - якомога серйозніше вимовив він, хоча я бачила, як в його очах спалахнули лукаві іскорки. - Хочеш, щоб я тобі про своє дитинство розповів?

- Хочу дізнатися, що це було, про знайомство з батьками. Це жарт такий?