Розділ 1

Шановні читачі, будь ласка, не судіть строго, адже це моя перша книга, яку я вирішила опублікувати. Надіюся на вашу підтриму!!!

Розділ 1

Лаванда… Вона скрізь, інколи навіть здається, що вона тече в мене в крові. І зараз просто райські для мене місяці, адже саме зараз активно цвіте моя улюблена квітка. Дехто вважає мене схибленою, хтось дурною, хтось сірою мишкою, хтось заучкою, а комусь я ком посеред горла.

Ви мабуть запитаєте хто я? Я звичайна дівчина, нічим не відрізняюся від інших. Хоча… ні, все ж відрізняюся, бо не всі так само люблять лаванду як і я. І це не просто любов до квітки, це можна сказати свого роду залежність. Чому запитаєте ви? Все просто і смішно водночас. І зараз я вам все розповім.

Все почалося в далекому 1999 році, коли одного дня мій тато вирішив зробити мамі романтичну вечерю (на той момент моя мама була на 9 місяці вагітності). Її думки займали лише майбутні пологи, а тут тато зі своєю романтичною вечерею. Все ж таки вона погодилася. І, що ви думаєте сталося? Правильно, в неї розпочалися перейми. Ви скажете, що ж тут незвичного, а незвичне тут те,що пологи в неї розпочалися на лавандовому полі. Так, так саме на полі. Ви запитаєте як пов’язана ця подія з моєю любов’ю до лаванди. Та прямо пропорційно. Я ще мабуть з пелюшок чула цю історію і тому все склалося так, як склалося. Я просто зобов’язана була полюбити лаванду і я її полюбила. Ну і ще я могла її почати ненавидіти, але на щастя для моєї мами я все ж таки лаванду полюбила.

Ми щороку святкуємо моє день народження на тому ж лавандовому полі де у мами розпочалися перейми. Чи не набридло мені це? Аніскілечки. Якби це не прозвучало дивно, але я люблю стабільність і те як розмірено йде моє життя. Так, можливо я пливу за течією як часто каже моя подруга, але краще вже так, ніж постійно потрапляти в неприємні ситуації.

А ще зі мною дуже складно, бо я перфекціоніст, консерватор і інтроверт. Навіть не знаю як мене витримують мої близькі. Хоча в загальному я дуже добра і чутлива дівчина, яка дуже любить тварин (так, так не лавандою єдиною).

Так, давайте по порядку.

Ця історія розпочалася за чотири місяці до мого дня народження, тобто в березні. Я йшла як завжди в університет і, що ви думаєте сталося, так, правильно як в найгірших і найпримітивніших сюжетах книг або фільмів мене обілляв з голови до ніг брудною водою з талим снігом автомобіль. Я ж забула сказати, що сьогодні одягла своє улюблене бежеве пальто. Ех… і чим я тільки думала. Я вже казала, що ненавиджу березень? Прийшлося мені йти в університет у вигляді мокрої курки.

- Ореста, Ореста, стій!!! Та зачекай же ж ти!!! Ора!! – це вже мене гукає моя єдина найкраща подружка Віка. – Та куди ж ти так спішиш? О Боже, що з тобою?

- Вікунятко, не звертай увагу, просто черговий представник козлячого роду, який «машину купил, права купил, ездить...а ездить не купил»

- Ти все жарти жартуєш…

- А, що мені робити, то ж не плакати?

- Я вже б плакала на твоєму місці!

- Ну, ти не на моєму місці, Вікуня.

Ми з Вікою навчаємося на педагогічному факультеті, майбутні вчителі початкових класів. Знаю Віку ще з 4 років, але так слалося історично, наші шляхи розійшлися і вчилися ми в різних школах, а коли дізналися, що вступили до одного вишу та ще й на одну спеціальність, то щастю нашому не було меж.

Повісили верхній одяг в гардеробі й пішли на пари. День обіцяв бути нудним, 4 лекції це не так просто, але нічого, прорвемося.

Я сказала, що день мав бути нудним… ох…  Якби знав, де впадеш, соломки підстелив би. Знаєте, вкотре переконуюсь, що не потрібно заздалегідь загадувати, що ж принесе день грядущий. Не знаю чи то якесь дивне положення Венери, чи можливо ретроградний Меркурій, але фортуна сьогодні явно не на моєму боці. Ніколи не думала, що моє життя буде схоже на сценарій дешевого серіалу. Виходячи з університету, прямо на ґанку на мене впав талий сніг, який якраз в цей момент з’їзджав з даху. Я вже казала, що ненавиджу березень?

Хоча, можливо я погарячкувала. Не все так погано як здається. Я не одна потрапила в халепу. Зі мною на двір одночасно виходив якийсь хлопець, якому мушу зазначити дісталося більше ніж мені. А коли я ще й побачила в яку автівку він сів, то мої чортенята просто сходили з розуму від щастя. Знаєте хто це був? Це був той самий хлопець, який зранку обілляв мене з ніг до голови своїм авто.

Ну, що ж пора вже нарешті їхати додому.