Розділ п’ятий про крихкість рівнянь

5(x + 3) = 3x + 10

Виведене рівняння відблискує глянцем в електричному світлі підвальної аудиторії, наскрізь просоченої пилом, холодом та відчаєм. 

5x + 15 = 3x + 10

Магія рівнянь не діє. Магія ліниво ховається у нетрях змінних та сталих, поки що не зведених до належного вигляду. Але я вичікую, але я знаю головний фокус. Мій зошит під кутом в сорок п’ять градусів направлений на об’єкт заклинання. Заспокійливий голос в моїй голові збирає до купи хаотичні думки. Я дихаю спокійно та рівно, незважаючи на палку обстановку навколо – усе-таки методика, як ні як. Старанно вимірюю рівні інтервали між кожним новим етапом розв’язання.

— Що ж, Ярославе... — Оксана Акаківна гострим поглядом вчепилася у свою нову жертву.

— Ярополк... — приховуючи своє внутрішнє побоювання, достатньо самовпевнено виправив її одногрупник.

5x – 3x  = 10 – 15

— Добре, нехай Ярополк, — на диво спокійно погодилася із цим зауваженням викладачка, — тож Ви нам розповісте сьогодні про види математичних тверджень та їх особливу методику застосування?

— Ну, тема математичних понять – достатньо обширна тема: висновок щодо цього ми можемо зробити хоча би з її обсягу: лекційна книжечка із неї найтовстіша. — із максимально розумним виглядом доповів Ярополк. Оксана Акаківна стомлено відвела темні очі, що ледь приховувалися громіздкими окулярами на її обличчі.

— Геніальний висновок, — тільки й пирхнула вона, — а щось по ділу буде? Мені води не треба – я ще Вашими контрольними вдосталь нап’юсь.

— Це не вода – це наші сльози. — тихо пирхнула я, боячись бути почутою, але одразу ж сфокусувалася на своєму завданні.

— Ну... — хлопець напружено підвів до стелі очі, ніби шукаючи відповіді десь у вищих сил. Та даремно: боги сьогодні були до нього не дуже люб’язні. На жаль.

— Наприклад, які види математичних тверджень Ви можете назвати? Га? Ярославе? — чи то стомлено, чи то глузливо зиркнула вона на свого студента.

2x = – 5

— Ярополк... — знову пирхнув той, ніби навмисно розтягуючи час.

— Нехай так, а відповідь на моє запитання прозвучить сьогодні? — вона окинула його м’яким поглядом, що лякало тільки більше.

— Вибачте, а яке саме? — аудиторією пройшлися знервовані смішки. Одне наш Ярік (не Ярослав) осягнув чітко: із пані Акаківною не варто мовчати. Що завгодно, але не мовчати: ні три секунди, ні тим паче більше.

— Які види математичних тверджень Ви знаєте? — достатньо терпляче повторила викладачка, хоча ми розуміли, що це була ледь не остання крапля.

— Ну, поняття, означення...

x = – 5:2

— Яріку, а Ви взагалі нас на минулих заняттях не слухали? Де Ви були? На якій із орбіт, у якій саме галактиці?

— Я громадянин Землі. — не вщухав нестримний хлопчина, потішаючи одногрупників та дещо виводячи із себе доволі непередбачувану викладачку.

— Це добре, що не інопланетянин... — підсумувала Оксана Акаківна, — Можливо, Ви чули щось про теореми?

— Щось...

— Леми? Аксіоми?

— Так...

— І? Що це таке? Тип та означення, будь ласка... — пауза, — Ярополку, Ви знаєте, що таке теорема? — тиша, — Дивіться, я навіть Ваше ім’я уже вивчила, а Ви все мовчите... Прикро.

x = – 2,5

Мене дещо бентежить ця витримка інтервалів і розписування всіх кроків розв’язання елементарного рівняння: адже я можу написати відповідь одразу, виконавши обчислення усно й за декілька секунд.

Усе сталося миттєво. Від дошки пролунав поросячий вереск. В аудиторії застиг німий жах. Оксана Акаківна, відкинувши назад пасма світлого короткостриженого волосся, із тріумфальним виразом обличчя спостерігала за рожевим поросям, що безпорадно метушилося під дошкою.

— Це не я... — налякано відкинула я зошит убік, мимоволі усвідомлюючи, що якось направила свою магію не на ту людину та геть не з тим ефектом, що передбачався мною заздалегідь.

— Що не Ви? — дещо ошелешена моєю реакцією, викладачка підхопилася зі свого місця та схилилася над моєю партою, і я не встигла вихопити кинутий мною зошит із її рук, — Що Ви таке наро... — і раптом вона замовкла. Картина ставала дедалі епічною: під акомпанемент Ярікового хрюкання Оксана Акаківна безпорадно ворушила вустами, неспроможна вичавити із себе ані звуку.

— Оу... — мимоволі вирвалося з мене.

Уся група залилася несміливим сміхом, але раптово припинила. Оксана Акаківна вимірювала мене гнівним поглядом, уважно розглядаючи мої записи: звичайно, вона все зрозуміла.

— Відворот! — командували мені її очі та агресивні жести, але я до останнього вдавала, що не розумію її німих вигуків, проте я ламалась, адже прекрасно усвідомлювала, що можу стати наступною жертвою.

— Я не те щоб на Вас... Я просто тему з прикладної магії повторювала, поки Ярополк пригадував математичні твердження: Ви ж самі наказали мені мовчати і не втручатися... Вибачте... — я ледь стримувала свою посмішку, поки обличчя пані Акаківни перекошувало від такого нахабства.

— Ну а тепер виправляйте все! — здається, я почула відлуння її голосу у себе в голові, що неабияк збентежило.

— Звичайно, але... Розумієте, є одна проблема... — я мимоволі кинула погляд на остовпілого Яріка у свинячій подобі, не приховуючи ані свого співчуття, ані страху, ані захопленням цією неоднозначною ситуацією.