Розділ третій, де я нарешті позбудусь тривог

Рожеві сутінки, падаючи на місто, пробиваються крізь кам’яні ґрати довічної в’язниці. Останні сонячні промені відблискують золотом у вікнах заклятого коледжу – те, що нещодавно було моїм домом, раптом стало місцем мого ув’язнення. Я не зовсім пам’ятаю, за що тут опинилась, адже відбуваю покарання надто довго – здається, час зупинився у мить позбавлення волі. За що саме мене судили? Невже за причетність до спалення чоловіків, що раніше працювали в цьому місці? Та ні, тут за таке не карають – тут за це винагороджують.

— Води... — застогнав голос позаду мене.

Я озирнулась. Худорлява дівчина з коротким чорнявим волосся – здається, час і справді лише зупинився. Це була Даша – раніше ми тут навчалися разом. Вона було такою ж, якою я пам’ятала її з випускного, хіба що тепер дівчина виглядала більш виснаженою – такою змореною я не бачила її навіть на уроках геометрії.

— Води? — сумно усміхнулась, я намагаючись пригадати, коли востаннє мені траплялося таке щастя.

— Здається, я не пила цілу вічність... — прохрипіла нещасна ув’язнена.

— J'ai soiffe… — підхопив хтось інший французькою. Я хочу пити.

Я придивилася: невеличка темна камера була наповнена людьми, що говорили різними мовами, але не завжди зрозумілими. Особисто знайома я була тільки з Дашею, інших бачила вперше, хоч і мене переслідувало дивне відчуття, ніби ми знайомі вже вічність.

— Що ми тут робимо? — здавалось, на мої питання ніхто не хотів відповідати або просто ж не мав для того необхідних сил, — За що нас пов’язали? — глузливо вигукнула я подумки, але чомусь моє німе запитання розлетілося дзвінкою луною по камері, торкнувшись кожного куточка, кожної стіни, змусивши в’язнів здригнутися.

— Ну не за розтрощений пончик об стіну і не за викрадену швабру так точно... — трохи замислившись, уїдливо всміхнулася Дар’я своїми пожовклими зубами, що на перший погляд мені видалося дивним, адже я досить виразно пам’ятала білизну її щелепи.

 — Швабру? Але ж... —  але ж твою пам'ять стерли і ти не можеш цього пригадати.

— Але вимальовуючи тобі довічний термін, пригадають і не таке. Ось і мені пригадали. І ще купу дрібних злочинів, які начисто були стертими з моєї голови, — вона нервово смикнулася, — я нічого такого не пам’ятала і досі не можу. — намагалась пояснити дівчина.

— То за що ми тут? — усе дошкуляла я, хоча слова давались мені важко: у горлі нестерпно пекло.

— Ми – за те, що народилися представниками нижчої раси, ти – за те, що водилася з нами... — її погляд сумно посміхався, виражаючи і свою зневагу і навіть співчуття.

— Тобто? — нічогісінько не розуміла я.

— Ну ти же зі мною товаришувала і не відріклася від мене, всупереч усім расовим законам. — тільки й пирхнула Даша.

— Але ж ти не єврейка, а я не справжня арійка, — несвідомо гигикнула я, — та і зараз уже двадцять перше століття, хоч не таке вже цивілізоване й мирне, як би хотілось...

— Однаково ми різні.

— Усі люди різні. — незрозуміло підсумовувала я.

— Ти не просто якась там людина... — здавалось, у її голосі закарбувалися нотки заздрості.

— А хто я?

— Ти сама знаєш, представницею чого є.

— Ти відьма роду Ілатан... — в голові знайомою до скреготу серця інтонацією зашипіли слова, неначе вирок.

— Хіба нам заборонено спілкуватися з людьми? — я кинула недовірливий погляд на співкамерників – вони лише мовчки випромінювали своє презирство.

— Ти не чула про новий закон щодо расової чистоти? — вона всміхалася уїдливо, хоч і знесилено.

— Таку маячню могли вигадати хіба що люди. Відьми не взялися би за знищення людства... — що тут до біса відбувається?

— Люди і самі себе знищать – нащо ж їм допомагати? — логічно, проте і досі не дуже зрозуміло, — Расова чистота – це лише вигадка, маска, прикриття, — маячня все це, одним словом, — Твої покровителі, як завжди, прибирають лише найнебезпечніших для них.

— Вона не могла. — видихнула я беззвучно чи принаймні мені так здалось.

— Вона? — саркастична усмішка: здається, моя колишня одногрупниця прекрасно розуміє про кого йдеться і образ владної білявої повелительки з вишневою усмішкою так само повстає перед її геть згаслими очима, — Тоді поглянь туди.

Дівчина повзком добирається до самих решіток і направляє свою руку кудись донизу: тіні, не живі мерці, не люди і не привиди, просто тіні тисячами рояться у нижній в’язниці.

— Не впізнаєш? — питає вона із нотками звинувачення в голосі та одночасного тріумфування. 

— Ні.

— Я знаю, у тебе зір нікудишній, але спробуй це відчути своєю відьомською сутністю. Зрештою, ти когось шукала, чи не так? — тепер її голос звучить заспокійливо, ніби поплескуючи по плечу. Я напружилась, гублячись в недобрих здогадках.

— Динара! — вибухнула раптом я, ледь відчуваючи бліду ауру своєї зниклої одногрупниці.

— А так ось закінчують нелюдські істоти в цьому Царстві Темряви! — вона захрипіла, намагаючись засміятися.

— Хіба Динара – відьма? — у мені щось стискалося, усе навколо раптом почало здаватися маренням, хоч і здавалось реалістичним, та Дашині слова раз за разом відтворювали якусь нісенітницю.

— Може, і не відьма – чи не мало нелюдських істот? – але і не простолюдина вже точно. — тільки й підсумувала полонена.

Раптом почулися важкі кроки. Кроки, які наближалися і навряд несли хоч щось гарне.

— Ховайся, бо це не віщує нічого доброго! — застерегла Даша, та я залишалася нерухомо.

Нерозуміння ситуації викидало на поверхню дедалі більше питань, росла недовіра та нестерпне бажання побачити саму Вишневу Королеву – усе це нахабство додавало мені нових сил. До мене майже впритул (нас розділяли тільки ґрати) наблизилась сувора постать у сірій військовій (не нашій) формі. Раптом вона до мене заговорила різкою незрозумілою мовою.

«Німецька...» — подумки відзначила я, що неабияк мене здивувало, проте я, на превеликий жаль чи, може, щастя, не знала німецької.