Розділ сьомий, куди привели криваві сліди

У цьому світі не все вирішувала магія, так і зелена парасолька, закарбована в пам’яті, мала якийсь особливий, але виключно земний сенс, який її володарка не поспішала мені відкривати. Можливо, він символізував річницю весілля з чоловіком, нагадував їй про любого сина, був подарунком від матері... Можливо, насправді він означав щось більш глибоке та загадкове? Зрештою, у всіх були свої таємниці, заточені не тільки в парасольках, але і в серцях. Трагічну історію своєї минулої любові, я теж не була готова обговорювати навіть з нею, як і сумбур незрозумілих почуттів поряд з однією синьоокою викладачкою, що роздирала застрілі рани.

Тож наступні декілька хвилин ми мовчки тинялися над темним містом, і в ці миті не було нічого важливішого за спокій та мовчання, так ніжно повстале між нами. Нас навіть не спинила сирена, що з ревом опускалася на сонне місто.

Сирена завила, як завжди, без попередження, завила з усіх боків і так надривно, що сироти шкірою пішли, а потім так само раптово стихла. Я спинилася – відновлена тиша на цей раз не заспокоювала. Щось було не так. Тож я так і залишилася, заклякши, висіти в повітрі, чіпляючись руками за мітлу і поглядом – за темний силует попереду, що раптом теж припинив свій рух. Вона обернулася.

— Кицюню! Ти де? — вона була далеко, але навіть на відстані її владний голос із дещо незадоволеною інтонацією долинав до моєї свідомості.

Ми закляли одна перед одною, оповиті мороком ночі та численних таємниць. Щось було не так. Я ніяк не могла позбутися відчуття, ніби я втрачу все, якщо чогось терміново не вигадаю, проте я продовжувала мовчки витріщатися на коханий силует, аж доки щось так боляче не натиснуло мені в груди і я не кинулась вперед. Я летіла прямо на неї.

— Кицю... Що ти... — вона навіть не встигла договорити: перед тим, як видихнути наступне слово, її знесла нахабна вишневокоса постать на мітлі, так щільно припавши до її губ.

Ми обидві летіли вниз з неймовірною швидкістю, ніби своїм злиттям утворили реактивний літак – здавалось, раптом долинув схожий гул, але в ту мить не існувало нічого, окрім нашого поцілунку. І навіть якщо цей світ раптом розпався б на атому, жодна сила не змогла би спинити це нестримне зухвале явище.

Ми приземлилися посеред дороги, широкої та порожньої, як місто. І раптом почувся вибух – такий потужний, що під нами задрижала земля. На мить ми заклякли, наче здивувавшись, що наша посадка спричинила таку бурхливу реакцію, але губ не розімкнули, та зненацька почувся дзенькіт битого скла, а навколо завили автомобільні сигналізації.

І неохоче, і дещо перелякано відсахнувшись від губ із солодким вишневим присмаком, що засів тепер на моїх губах, я роззирнулась навколо. Здавалось, мої очі відтворюють точний маршрут сіро-зелених очей коханої білявки, що тільки сильніше тулилась до мене нервовим дрижанням свого тіла. Напевно, мене трусило також. Напевно, ми збагнули це раптово та одночасно: той звук був не витвором нашої уяви, не був відлунням нашого швидкого польоту, не був реактивним літаком – на місто летіла ракета.

Ми з жахом дивилися на полум’я, що огортало будинок, над яким менше хвилини тому височіли ми вдвох. Важке усвідомлення спускалося на нас знов одночасно.

— Наталю Владиславівно... — тільки й спромоглася зронити я, збентеженим поглядом бігаючи її обличчям.

— Боже, кицюню... Якби не... — вона не змогла договорити до кінця, але натомість це зробив її погляд: якби не моя зухвала вихідка, якби не нестерпне бажання її поцілувати, нас знесло би вибухом до бісової матері.

— Наталю Владиславівно... — безсило зронила я ще раз. Якби можна було назвати кращу мить для повторного поцілунку, то вона була, безперечно, зараз, але натомість я лише втупила голову їй у плече.

— Тут зараз буде багато народу – треба скоріше забиратися звідси. — констатувала вона з характерною їй директорською інтонацією, остаточно загубивши вдалий момент для ще одного поцілунку.

Двері до своєї кімнати в гуртожитку я прочинила з першими сонячними променями. Інстинктивно я спробувала пробратися всередину непоміченою, хоча це викликало в мене певне здивування, адже я вже третій рік поспіль не жила з батьками, а Наташа – це не консьєржка на вході, тож боятися нічого. На жаль, я помилялася.

— Ну і де тебе, у біса, носило? — докір прозвучав оглушливо та принизливо, долинаючи від сидячої на ліжку дівочої фігури.

— Удосконалювала навички літання на мітлі. — незворушливо відповіла я, скинувши кросівки, причому в різні кути кімнати. Ноги помітно зачекалися свободи. Тож я присіла на ліжко, щоби стягнути з себе ще шкарпетки, але якось не розрахувала і ледь втрималася на ногах, бо майже не сіла мимо ліжка.

— І де ж мітла? — уїдливо відрізала сусідка.

Не виказавши поглядом своєї парасольки, залишеної біля дверей, я повторила свою спробу вмоститися на ліжку, яка знову скінчилася не дуже вдало: на цей раз мені таки довелося гепнутися на задок, від забиття якого не врятували тонкі джинси. Здавалось, хтось сував ліжко туди-сюди.

— Та якого біса! — вилаялася я напрочуд м’яко.

— Що, зрання і вже на ногах встояти не можеш? — цей докір звучав, щонайменше, дивно.

— Головне, що ти твереза! — гаркнула у відповідь, намагаючись вгамувати біль у куприку та попереку після падіння.

— Отож! А могла би бути п’яна, якби ти ночами казна-де не вешталась! — не вщухала Наташа, — Ще й Патрік твій вівець розігнав, а сам на гульки пішов!

Раптом з якогось дива на мене впав стілець, а з ним – купа не дуже чистого одягу, який я там колекціонувала із серпня місяця. Прибравши зі свого обличчя, начебто, не дуже брудні, а то і зовсім чисті труси з баранцями, я почала усвідомлювати, що відбувається насправді.

— Наташо, якого ти твориш?! — здивовано кліпали очима на свою сусідку по кімнаті, що зненацька вибухнула зловісним сміхом.