Розділ шостий або широчинь синього неба

День минув нервово – я була неабияк здивована, що мені вдалося його пережити: мої нахабні експерименти з магією рівнянь ще неодноразово мені відгукнуться – я була певна. Цей день приніс запитань куди більше, ніж відповідей, зокрема це стосувалося моєї безслідно зниклої одногрупниці. Але сьогоднішній вечір та ніч мали нести за собою дещо приємне та захопливе, тож я відкинула надокучливі думки геть.

Я обережно сховала пасма вишневого волосся за вуха, не ризикуючи глянути навіть у фронтальну камеру, щоби оцінити свій зовнішній вигляд, хоча він сьогодні має бути неймовірно урочистим. Проте за зачіску я не хвилювалася, адже над нею чаклували у спеціальній магічній перукарні, шар за шаром наносячи чарівну блискучу фарбу заповітного вишневого відтінку, – так я увіковічила захований навічно у серці безбожний зв'язок. Тож я була певна, що ні злива, ні пекуче сонце не оголять натурального світлого пасма.

Притиснувши до себе парасольку якомога щільніше, рівно о десятій годині вечора, коли гуртожиткові брами зачинилися до ранку, доки моя сусідка виборювала своє право на чистоту у черзі до душової, я вийшла із темної кімнати і ринулася сходами до десятого поверху. Діставшись останнього сходового майданчику, я уважно роззирнулася навкруги: неймовірно темно, тихо та порожньо – життя зазвичай вирувало десь на середніх поверхах. Ще раз пересвідчившись, що поруч нікого нема, я почала дертися по підставленій до стіни, вимощеної свіжою фарбою, дробині, що вела до на диво щільно зачиненого люку.

Люк піддався не одразу: закляття лилося не з вуст, а з кожної моєї кінцівки, із кожної фаланги пальця, із кожної ділянки шкіри, проходячи повз усе моє тіло. Ледь не витративши всю свою наявну силу на один нещасний люк, я згадала раптом її на даху далекої багатоповерхівки і з якою легкістю їй вдалося піддати собі важку перегороду з нашого шляху – мені було так далеко до її вправності та майстерності, але з кожним своїм наступним кроком я ставала ближчою до неї самої – ця думка додала мені сил і люк нарешті піддався.

Я вибралась на поверхню – мене ледь не збило з ніг поривом холодного осіннього вітру. Нічна свіжість колола обличчя, але ж це лише вересень, а морози тільки чекають попереду – що ж буде далі, Господи?! Щоби позбутися зайвих підозр, я зачинила за собою люк, що виявилося значно простішим за попередні маніпуляції. Електронний ручний годинник показував 22:15 і, здавалось, був єдиним неприродним джерелом світла навколо – місто та прилегла до нього місцина засинали, огорнуті темрявою світломаскувань.

22:15. Логічним було би описати мій наступний крок, як «покинула наявну дислокацію», але натомість я чекала – лишалося ще цілих п’ять хвилин і вони тягнулися нестерпно довго.

Спогади першої небесної ночі, що залишили найглибший вишневий слід десь два з половиною роки тому, виринають із пам’яті і застрягають комом в горлі: ось вона стоїть на моєму вікні, а її тонкі плечі закутані в ніч, а ось вона вигукує неочікувану промову, змушуючи загіпнотизовану мене хитатися, стоячи на місці:

— Настав час для пізнавальної прогулянки! — грайливо посміхнулася моя гарна знайома, яка завжди була сповнена сюрпризів, а душа її – незбагненних таємниць.

— Ви покажете мені місто? — ніби п'яна, хитнулася я, утримавшись за тонку, але, як виявилось, досить міцну директорську руку.

— Краще! — директорка гордо підняла мітлу, — Я покажу тобі небо!

22:30. Очі поволі звикають до ночі, чіпляючись за кожен темний клаптик навислого прямісінько над головою неба, серце ревно тріпочить у грудях, вичікуючи свою повелительку, вишукуючи її силует у кожному кутку густої темряви.

Вона підкралась до мене ззаду, так неочікувано, що я ледь не впала навколішки – мене завжди тягнуло скоритися цій дивовижній жінці! Я озирнулася: її мініатюрний силует, велично височівши на мітлі, ніби на чарівному темному птасі, ледь освічувалися місяцем, її світлі очі, ніби змальовані з небесного світила (чи навпаки?), надприродно блищали, і в цьому блиску були і ніжність, і радість, і зверхність.

— О Боже мій! —вигукнула я вголос, забувши про силу говоріння власних думок.

— Тихіше! — відказала на це чи радше промовчала вона, притуливши мені вказівного пальця до губ, — Кицюнечко, ти вся тремтиш! Ти не змерзла? — зауважила темна постать, злізши з мітли та торкнувшись ногами поверхні.

Так, як би я цього не хотіла, але я тремтіла в такт своєму невгомонному серцю та уривчастому подиху, який роками не міг вирівнятися поряд з цією жінкою.

— Наталіє Владиславівно! — натомість видихнула я, подумки обіймаючи свою повелительку: за чотири роки нашого особистого знайомства я досі не визначила, чи я маю право першою кидатися в її обійми, хоча в особливих емоційних поривах траплялися і подібні інциденти. На мене каменем звалилися всі події минулого дня.

— Кицюнечко, що з тобою? — вона підійшла до мене ще ближче, залишаючи між нами відстань у декілька подихів, — Ти виглядаєш розчавленою...

— О! Повірте, у мене сьогодні була можливість стати такою в усіх сенсах цього слова! — зізналась я, зніяковіло відвівши погляд.

— О-о-о... Здається, комусь є, про що мені розповісти! — зауважила вона чи то ласкаво, чи то з докором.

— Є... — тихо погодилась я.

— Але не тут! — вона знову взялась за мітлу, — полетіли, я відведу нас в одне затишне містечко. — можливо, мені здалося, але вона підморгнула.

— Я не... — я безпорадно глянула на свою парасольку, потім – на білявку, чиє волосся ледь виблискувало в місяцевих променях. Бажання кинутися їй в обійми нікуди не зникло, а накочувало новою хвилею, але вона мене, ніби навмисно, не торкалася. Ми стояли надто близько одна до одної і між нами могло статися будь-що, тож я аж ніяк не хотіла відновлювати між нами дистанцію в декілька метрів, нехай як хотіла припасти знову до мітли.