Розділ четвертий або загадка парасольок

Жовтий монстр, набитий людьми, мчить нас вечірнім містом. Сьогодні я не зійду, як колись, на півдорозі, щоби не загубитись у вересневих сутінках на зворотному шляху. Ні, я їхатиму з нею до кінця – зрештою, в останні два роки це стало нашою традицією. Її волосся відблискує золотом в згасаючих сонячних променях, її тендітне тіло щільно притискається до мого, її долоні розслаблено впираються в коліна. Ми просто їдемо разом, просто розмовляємо про все на світі, ніби між нами не бувало ніяких розлук, наші тіла лише здригаються поруч від вибоїн на асфальтованій дорозі, проте я точно знаю, що цей вечір – один із найособливіших у житті, як і завжди, коли ми зустрічаємось знов.

— Навіть смішно, адже колись я жартувала про те, щоби зробити із нашого коледжу академію магії, — із запалом малої дитини я переказаю владній білявці поряд події останніх дещо виснажливих днів, — а тепер навчаюсь в ній сама...

— Ти навчаєшся в педагогічній академії, — зауважила Наталія Владиславівна із притаманною їй директорською суворістю.

— А це хіба не те саме? 

— І справді... — сміх запальною луною шириться тролейбусом, мнучись між змореними довгою поїздкою, насиченим днем та життям загалом тілами інших пасажирів. Я пливу на хвилях її оглушливого сміху, уже не спроможна розрізнити, розмовляємо ми вголос чи все-таки подумки, адже між нами то і діло повстають теми, не призначені для чужих вух.

— Цікаво, чи будуть нас навчати зіллєварінню чи так щастить тільки хімікам? — навіть втома від подвійного навантаження не могла приховати мого шаленого захоплення від такого крутого повороту освітньої програми.

— Гадаю, Вас навчають магії сильнішої... — цей підсумок викликав неабиякий інтерес.

— Та невже?

— Слова – сильніші за будь-яку речовину, а числа – потужніші за будь-які слова. — вона звернула до мене свою вишневу усмішку, наповнивши мої груди океаном тепла.

— Математична магія рулить? — я збуджено викинула руки вперед, ледь не зламавши ніготь о приварений напроти поручень, —  Ой!

— Ну так, хіба не про це вам віщають на кожній або майже кожній парі? — вона перевела ледь стривожений погляд на мій забитий палець, — і обережніше, кицюню, а то твоя кипуча енергія призводить до руйнацій.

— Шкода, але на прикладній магії нам поки що не показували фокусів для нашого студентського виживання. — я інстинктивно притулила до губ жертву своєї кипучості, яку одразу ж було перехвачено тонкою, але впевненою директорською рукою.

— Та не тягни ти до рота все підряд, — не знаю, що було у тому дотику, але він позбавив докучливого болю, — і що ж це за фокуси?

— Ну, наприклад, як за допомогою логарифмів викликати на пари заблудлих одногрупників, — як керівниці моя ідея їй точно сподобалась, що так і читалося в її усмішці та складочках біля її місяцевих очей, — або забити інтегралом нахаб, що цуплять їжу у гуртожитку, — ця ідея їй також сподобалось і навіть трохи більше, хоч вона і жила у власному помешканні, —  за допомогою буквенних виразів робити вирази обличь вахтерів та прибиральниці трохи простіше, — від однієї згадки мене пересмикнуло, — за допомогою подільності чисел розрізати час навпіл на нескінченно довгих лекціях або робити тихіше голос деяких викладачів, — здається, голос «деяких» миттю задзвенів у моїй голові, — або скласти якесь рівняння на пронос, якщо вже стишити не можна...

— Рівняння на пронос? — ця ідея мою Наталі, здається, вразила найбільше, — Це хто ж тебе так допік?

— Повірте, вона всіх допекла.

— І хто ж ця вона?

— Читає нам, на жаль, методику викладання та заклинань, — мене затрусило від накресленого свідомістю образу, — це місцева Докторка Зло...

— І все-таки пронос... — ця деталь чомусь не давала їй спокою.

— У неї і по батькові підходяще – Акаківна. — радісно зазначила я.

— Ха! І що ж Вам, королево каламбуру, зробила бідна пані Акаківна? — у ній знову прокидався педагог.

— Це не було би несправедливим, якби вона трохи помучилась, поки ми мучимось над її підручниками та книжечками для лекцій. Про практичні я мовчу. — сьогоднішня пара й досі не йшла з голови.

— Вона хоче Вас чомусь навчити.

— Можливо, але сьогодні на практичному занятті вона перетворила бідолашного Адама на жабу, уявляєте? І це лише тому, що він цілих три з половиною секунди формулював відповідь на те, у чому криється суть методу підведення під поняття. — обурення та жах і досі пекли мені в грудях, і як справжня староста я мала помститися за свого бойового товариша чи принаймні очолити цю помсту.

— За незнання методики навчання математики покарала знаннями заклинань? — одразу білявка здивовано округлила свої очі, потім криво посміхнулась, неначе всерйоз обдумуючи втілення такого педагогічного прийому вже у своїй практиці, а потім стулила губи, насилу стримуючи сміх.

— Вам справді смішно? — ось тут я реально випала в осад, як то кажуть, — Я розумію, що він чоловік, але судячи з того, що він вивчає разом з нами, він чоловік із певними магічними нахилами... Стривайте, Вам справді смішно?

— Ні, але це дещо... — вона зам’ялася, ніби добираючи слова, — неординарний підхід.

— Неординарний?! Але вона...

— Вона його розчаклувала? — перебила мене раптом білявка.

— Вона змусила його стрибати біля дошки, — продовжила свою розповідь я, — доки на прикладі паралелограму та вокзальних зустрічей роз’яснювала дещо шокованій аудиторії суть заклятого методу, а після змусила його все повторити...

— І він повторив?

— Спустошений, наляканий, принижений та геть зелений, але повторив, хоч і не своїм голосом та трошки не людською мовою, а вона йому, — щось усередині мене здригнулося, адже того злощасного ранку я, як і кожний присутній при цьому дійстві студент, усвідомлювала реальність перспективи опинитися на Адамовому місці, — знаєте, що вона йому сказала?

— Що ж?