Розділ другий зі смаком déjà vu

Залита сонцем аудиторія пронизана легкими скигленнями та позіханнями стомлених студентів: добігала кінця четверта пара, остання на сьогодні, до речі. Так, остання – слава вишневим богам! До кінця занять лишалось якихось там п’ять хвилин. Залишалось тільки їх пережити...

Я тупо дивилася на глянцеві сторінки нового зошиту, вкриті цифрами та формулами, частково знайомими за часів мого навчання в коледжі, та насправді не розуміла нічого, окрім того, що потребую термінової психологічної допомоги після першого навчального дня.

Варто зазначити, що день початий з пари Оксани Олександрівни, не міг віщувати геть нічого хорошого. Історія чаклунства ледь не вбила нас своєю нудьгою, а заступниця декана – своїм нескінченним глузуванням із неймовірним зловісним торжеством у погляді.

Алхімія як тема заняття звучала, звичайно, достатньо привабливо, але на ділі лекція обмежувалася нудним переліком європейських алхіміків, дат та передумов виникнення цієї науки. Як відомо, будь-яка наука цікава практикою, та на жаль, без теорії практика мертва. Але найприкріше було те, що на нас попереду чекав довгий теоретизований курс з історії винаходів, які нам навряд чи дозволять застосувати на практиці. Зрештою, знаходити генетичні зв’язки всередині таких груп, як: платонізм, пізньоантичний гностицизм, християнство, неоплатонізм, зороастризм, маніхейство, каббала, суфізм, елліністична, єгипетсько-елліністична, візантійська, арабська та європейська алхімія – усе це, звісно, куди важливіше за навички перетворювати метал на золото.

Розчарування дня номер «один»: на історії змушують завчати на пам’ять перебіг минулих подій, а не передають знання сивої давнини. Залишалося прийняти це як незаперечний факт: на історії чаклунства ми навчимося чому завгодно, але не чаклувати.

Пара з комбінацій заклинань минула значно краще: щонайменше, Тетяна Арнольдівна запізнилась хвилин на двадцять і з подивом виявила, що її підопічні (принаймні, не всі) не скористалися головним студентським законом і не розбіглися через п’ятнадцять хвилин її відсутності. Можливо, вона на те і розраховувала, та ми вміємо дивувати, тим паче в перший навчальний день: зрештою, математички і справді відьми...

Змахнувши вогнистим волоссям, у всьому іншому сірою постаттю викладачка промайнула до аудиторії, ніби сподіваючись пробратись всередину непоміченою і так само непомітно вислизнути геть. Та руде волосся її виказало: спантеличена аудиторія на мить заклякла, завагалась та зі схвальним кивком своєї старости (мене, звичайно) підвелась з місць в очікуванні відповідного «Добрий день! Сідайте!».

Від несподіванки та дещо помітного розчарування Тетяна Арнольдівна здригнулася, протяжно зітхнула та приречено попрямувала до свого робочого місця. Одарувавши нас втомленим поглядом, викладачка не дуже радісно привіталася та на всяк випадок представилася. Вона неохоче оголосила нам назву дисципліни, із якою нам доведеться ознайомитися, та безрадісно зауважила, що кількість відведених годин на її предмет нескінченно мала, адже в кінці семестру нас очікує екзамен, до того ж подвійний: із теорії ймовірностей та математичної статистики, а також із комбінацій заклинань. Несправедливість та й годі! Бюрократи нещасні!

Ми встигли тільки записати тему сьогоднішньої лекції, як раптом у майже синхронному гудінні, знайомому кожному поважаючому себе сучасному українцю, на партах затріщали майже всі смартфони. Пронизливим, оглушливим виттям у дерев’яні шибки скляних вікон вдарила сирена. У кого жіночим, а в кого й чоловічим голосом застосунок «Тривога!» несамовито наголошував: «Увага! Повітряна тривога! Пройдіть в найближче укриття!»

— Що ж, на війні не буває перерв. — дещо байдуже знизила плечима Тетяна Арнольдівна, ніби тільки того і чекала, — Спускаємось до підвалу...

Це навіть було дивно усвідомлювати, наскільки ми звикли до тривог, які час від часу (прости, Господи, за такі слова!) здавались навіть рятівними. Це було дивним, що вже давно нема нічого дивного в тому, що раз за разом виття сирени обривало лектора, як відривало сотні тисяч людей від своїх справ, та змушувало шукати свого спасіння під землею. Це було дивним визначати тривалість небезпеки з повітря за червоними ділянками на електронній мапі тривог. Це було дивним та незбагненим колись давно, але вже другий рік поспіль це було нашою реальністю, яку з часом вкрила сіра буденність.

Сходами все тягнулися й тягнулися люди, намагаючись не обтяжувати себе думками про те, що ця тривога може стати для них останньою, адже попереду ще чекало декілька пар, а після – студентські гульки. Ми були молоді, надто молоді для думок про кінець, нехай війна давно вже в’їлася в шкіру та стала невід’ємною частиною кожного з нас.

Підвал трохи паморочив голову. Метушливі студенти, тривога та пара в укритті раптом навіяли надто сумні та потаємні спогади: зелена дошка та гасло про аморальність й антигуманність війни, тренувальна тривога під час зарубіжної літератури та неймовірно світлий, утоплений в електричному сяйві, підвал – двадцять перший рік двадцять першого століття, у якому немає і просто не може бути місця для жорстокої та кривавої війни. Ну, принаймні так здавалося тоді...

Я здригнулася. Спогади ледь не трирічної давнини не обмежувалися антивоєнною тематикою. На всяк випадок озирнулася: люди навколо мене були жваві та живі. Звичайно, що живі. Вони всі щось метушливо обговорювали, стискали в руках зошити та підручники, юрбилися навколо своїх викладачів, жалілися на інтернет, який погано сюди добивав, питали про новини нагорі, виставляли свої прогнози з приводу тривалості тривоги та не стихали ні на мить.

«Це все люди – не привиди. Це не коледж. Із-за рогу не вискочить небіжчик, раптом не привітається закута у власну мітлу декілька сторічь тому душа жорстоко страченої відьми. Цим підвалом не ходять привиди». — намагалася себе заспокоїти я.

Демонстративно пхнувши свого одногрупника та відповідним жестом його посунувши, я всілася на лаві, пливучи на хвилях гамору підвального коридору, намагаючись вгамувати напад неочікуваної тривоги. А справді, нащо я пригадала той день? Чому знову коледж? Напевно, просто чаклунство, закуте в стіни навчального закладу, оживило і без того невмирущі спогади про випускний курс, що навічно залишив свій вишневий рубець на моєму геть змореному любовними пригодами та не дуже здоровим способом життя серці.