Розділ перший або приблуда

[вересень 2023 р.]

— То ти живеш не сама? — він озирнувся на мене, пропалюючи моє збентежене обличчя своїми величезними зеленими очима, — Не розумію, невже складно було попередити мене про такий курйоз заздалегідь?

Уперше я його зустріла ще на весні, у березні, п’ятимісячним кошеням. Граціозно вмостившись на гілці каштана, він нявкав до мене, немов одурілий. Одразу я списала його несамовитий крик на березень та період сплеску кошачих гормонів, а потім згадала, що сама аж ніяк не належу до сімейства кошачих. Потім мені спало на думку, що тварина може просто бути голодною, та я і сама виживала на стипендію, тож не мала особливо грошей, до того ж я ніколи не вважала себе котятницею. Останній раз, коли мене могла розчулити якась вулична істота під назвою кіт, був у глибокому дитинстві, та з того часу багато чого змінилося: можливо, уся справа була в тому, що всі математички злі, а може, то війна чи роки залишили свій відбиток на моїй похололій душі. Не виключаю навіть того, що раптом байдужою до всього світу зробила одна пригода позаминулої осені, яка і досі смажила мене уві снах лісовою пожежею.

Тож я пройшла повз, а він зістрибнув з гілки та кинувся за мною. Я звернула у провулок, пірнаючи у похмуру порожнечу, не відчуваючи того бісового дня більше нічого, окрім розпачу, шурхоту чорних гілок під тиском поривчастого вітру та кошачого нявкання у себе за спиною. Ми подолали з ним вдвох ще цілий район. Він провів мене до самого гуртожитку.

— Му-у-у-у-р-р! — протяжно виводила пухнаста істота, раптом змусивши мене заклякнути на місці та заціпеніти від втоми та гніву.

— Далі тебе не пустять. Там така бабка люта на все життя сидить, що навіть муха повз неї не пролетить. — констатувала я, вчепившись поглядом в зелені очі одурілого звіра, та кинулась усередину.

Той день був похмурим та болісно пік мені в грудях. Я почувалася дурепою та здригнулася від огиди, випадково побачивши своє відображення на екрані телефону – дзеркал у цій кімнати з моменту мого поселення не було, адже занадто проблемні стосунки із ними я мала. На душі було нестерпно важко. Поки я намагалася знайти хоч щось світле у подіях сьогоднішнього дня, мені вдавалося хоч якось стримуватися від всіляких непристойних ідей, та як тільки я припинила пошуки та дала волю власній люті та образі, мою душу та свідомість вмить охопила темрява. І я почула їх і їхні два знайомі голоси...

— Тобі так буде легше!

— Веселіше!

— Тепліше!

— Простіше!

Ніби глузували із мене голоси, по черзі запевнюючи мене у правильності не такого вже й правильного рішення. Алкоголь не підвищував, а загострював настрій – мій настрій був нестерпним. Алкоголь не дав би ради, алкоголь не дав би легкості думкам, не подолав би моїх привидів та не зробив би із мене, привида, по-справжньому живу людину. Алкоголь не допоміг би мені в любовній справі, не розплутав би клубок минулого. І я знала про це. Та вони манили мене до схованки, манили мене до запасів, зроблених мною завдяки необачності батька.

Я підвелась та підійшла до шафи. Вони продовжували сміятися: їхній сміх був глузливим, недобрим, химерним – здавалося, у ньому звучало блеяння, та і воно було зловісним. Якщо це справді були вівці, то не такі вже милі, якими їх би можна було собі уявити. Та тільки я їх не бачила – лише чула, коли вони знову штовхали мене до пияцтва.

Я дістала пляшку батькового віскі та жадібно смакувала міцний напій прямо з горлянки – вони лікували. Здавалося, увесь сенс їхнього існування полягав у тому, щоби остаточно мене споїти. Здається, я ще більше стала чутливою до всіляких аномалій та нечисті – лише один із наслідків лісової пожежі, яку я ледве змогла пережити. Чи не змогла, якщо чесніше...

У мені було вже добрих пів пляшки, коли я побачила його на своєму вікні. Одразу мені здалося, що просто примарилось, що із моїм мозком просто жартує мій друг – алкоголь, та потім пухнастий чорт заговорив:

— У всякій хаті без котика лихо, тож і не дивно, що у студентів такий безлад твориться та настільки аморальний спосіб життя. — кошак засудливо спостерігав за мною з вікна, раптом стрибнувши прямо мені на спину.

— Що за чорт? — встигла зойкнути я, звалившись на підлогу та вмить протверезівши – навіть вони припинили своє звичне блеяння у мене за плечима.

— Я їх прогнав – так значно краще. — констатував юний кіт.

— Їх? — перепитала невпевнено я, намагаючись зрозуміти, чи не читає хвостатий на додачу моїх думок або чи не чує він того же, що і я.

— Ти маєш силу значно більшу, щоби йти на поводу у цих підступних істот та прикладатися до чарки за їхнім покликом. — він засудливо бурмотів на мене, а потім почав тертися о мою заціпенілу спину, вкриваючи її мурахами та задоволено муркаючи, — До речі, маєш хлопця? — от нахабо!

— Тільки дівчину... — напружено засміялася я, видаючи свою звичну відмазку від усіх залицяльників у цьому світі.

Аж до літа, поки я (переважно завдяки дистанційному режиму навчання у нашому місті) жила у кімнаті сама, він гостив у мене. Він був ненажерливим, хтивим, нахабним, хижим та диким. Та він слухав мене, муркав мені щось заспокійливе, коли у цьому була потреба, та розганяв від мене всіх чортів, що раніше безсоромно зваблювали міцними напоями. Із приходом теплих днів він переважно прибігав до мене поїсти, а вночі ходив на свої кошачі гульки, а влітку взагалі повернувся до геть бродячого життя. Може, він і заходив, та я бувала у своїй кімнаті так часто, що скоріше просто не міг мене застати.

І тепер він сидів у мене на підвіконні знов, ніби геть нічого не трапилось. Я перевела свій погляд на сусідку по кімнаті: Наташа оторопіло спостерігала за розгорнутим видовищем. Я встигла злякатися, та раптом второпала: це була вже не та дівчинка, з якою ми воювали за місце у черзі в душ та яка перестрівала мене в коридорі час від часу, одаровуючи мене з ніг до голови зневажливим поглядом. Ставши сусідками по кімнаті, ми лихо провели ціле літо за тусовками у глухих закутках нашого міста під недоброзичливий дзвін моїх блеючих знайомих.