[листопад 2021 р.]
Урочисте гуляння добігло свого кінця. Здається, у цілому лісі не залишилось ані сліду нічного ритуалу та денної пожежі – аж так все спорожніло навколо. Темне небо ледь освічується першими сонячними променями, лісовий річковий берег оповитий туманним волоком, вітер грається косами, післядощова волога впивається в оголені ділянки шкіри. Неповний місяць ховає собою туман, ще трохи і зійде сонце, а серце і досі не хоче відпускати цю божевільну магічну ніч.
Притискаючи до себе дерев’яну мітлу, я невпинно вдихаю аромат не відомої мені раніше деревини. Це моя мітла. Нарешті. Я дочекалась! Зараз, пройшовши весь цей шлях, навіть не віриться, що я все-таки її отримала. Я притискаю її до себе щільніше, із кожною миттю все сильніше поринаючи у свою приховану сутність, нарешті відчуваючи себе повноцінною відьмою.
Туманний берег просочений ранковим свіченням, і на ньому, немов у цілому світі, залишилося лише четверо: тільки я, вона і наші з нею мітли.
— Бережи її і завжди тримай поряд із собою – ніколи не знаєш, коли вона стане в нагоді. — зауважила ласкаво вона, одарувавши мене своїми місяцевими очима. Велична та прекрасна, спершись на свою мітлу, вона втискається своїм поглядом мені в самісіньке серце.
— Мені не терпиться випробувати її якнайшвидше! — не приховуючи своєї дитячої (ну, як на мій вік) жаги та ентузіазму, зізналася я – її очі заблищали у відповідь.
— Тобі є ще, чому повчитися, адже мітла – це не просто забавка, а ціла наука! — коли-небудь у ній вимкнеться вчителька, але це буде точно не на моєму віку, — Це тобі не на краденій швабрі з перил зриватись! — це був докір.
Я заплющую очі: дівчинка із зеленим цебром на голові замість шолома, сидячи верхом на знарядді для чистоти мимоволі повстає у свідомості. «Один! Два! Три!» — командує така ж схиблена одногрупниця. Її звали Даша – від згадки божевільної брюнетки на душі стало тепло і сумно водночас. Я не бачила її з випускного. Цікаво, і як складалося надалі її життя? І де ж вона тепер?
Та дівчина сидить на перилах, піддаючись безглуздій пристрасті до польотів та своїй невгамовній колежанці, одурманена нічним вишневим поцілунком. Вона ніби була мною і не була одночасно. Скільки минуло вже з того часу? Пів року чи трохи більше, а я вже не впізнаю розбишаку з тих заповітних часів. Хоча з кожним прожитим днем здається, що бути безрозсудною та невгамовною дещо легше, аніж серйозною та виваженою.
Тим часом сонце сходить, ніби розсіюючи ковдру, зіткану із туману. Смішно, адже він навіть не був вишневого кольору – він був звичайним. Навкруги не залишилось навіть натяку на магічні події минулого дня – тільки наші мітли видавали нашу сутність, яку ми щоденно мали переховувати від консервативних та упереджених у своїх поглядах людиняк.
— Це перший день твого життя. Це твій перший світанок. — її волосся відбивало ранкове сонце та, як ніколи раніше, яскраво відблискувало золотом, — Запам’ятай цю мить назавжди, адже не кожному щастить зберегти у пам’яті ці перші і такі визначні події. — кінчиком носа вона вдихнула свіжого повітря, викликаючи у мене напад колючої ніжності.
— А ще кажуть, що двічі не помирають... — засміялась мимоволі я, одразу ж стиснувши зуби.
Це все виглядало занадто нереально: колота рана на моєму животі затягнулась і більше мене не мучила, цілий-цілесенький хребет навіть не натякав на те, що пів дня тому його розчавило важким деревом, осілий у легенях гар кудись розвіявся, а я сама замість того, щоби поїхати додому в труні, стояла жива та здорова біля своєї повелительки, вдоволено пригортаючи до грудей тільки-но отриману мітлу.
— Смерть – це не привід для жартів. — здавалось, її збивало хвилею спогадів, але вона все ще впевнено трималась на ногах.
— Як часто люди отримують другий шанс? І невже людей повертають на землю безоплатно? Невже не буде наслідків? — я недовірливо всміхнулася, розглядаючи ніжні риси своєї королеви, що розпливалися припливом смутку та відсутністю окулярів на моєму обличчі.
— У цьому житті за все треба платити. Проте тобі дано другий шанс і ти маєш зробити все, що від тебе вимагатиме небо та вже твоя місія. — її слова злегка мене сп’янили та обдали окропом.
— Хіба моя місія не полягає в тому, щоби служити Вам? — недовіра та розпач боляче стиснули мені серце – на секунду я навіть пожалкувала про те, що все-таки не втратила здатність відчувати.
— Ця історія мала коли-небудь скінчитись... — на почуте я знесилено похитала головою, не в силах вимовити ні слова, — Час бути самостійною, зібрати своє оточення, своїх слуг... Я дарую тобі свободу! — вона засміялась, і сміх її, як завжди, розрізав навколишній простір навпіл, чіпляючись за куточки моєї душі.
— Подаруйте тоді свободу моєму серцю! — мовчки заклинала я, відчуваючи, що у цю мить я втрачаю все, що звикла раніше називати домом, і тільки це мерзенне почуття і досі сковувало мене зсередини – я відчувала це, кожний раз озираючись на владну білявку та просто відчуваючи поряд її присутність. Усе не могло скінчитися ані випускним, ані моєю смертю. І якщо мій шлях і вів мене вперед, уводячи мене за сотні кілометрів від всього, рідного серцю, то рано чи пізно він однаково приведе мене до неї. Я була в цьому впевнена, як ніколи раніше, хоча і для впевненості, здавалось, і не було жодної з вагомих причин.
— То Ви залишаєте мене? — опустивши голову, я чекала на відповідь, наче на вирок.
— Ти знаєш, у кожного з нас є свої привиди... — іронічно посміхнулась вона, охопивши довгими пальцями моє підборіддя, — Гей, кицюнечко, не журися! Усяка історія свій має кінець, але що заважає написати тобі новий том?
— У кожного з нас є свої привиди... — щось гостре впилося мені в горло, коли я повторила за нею її же слова.
#5695 в Любовні романи
#199 в Любовна фантастика
#2558 в Фентезі
#644 в Міське фентезі
Відредаговано: 22.08.2024