20

Розділ 20

Приїхавши додому, я відчув змішані емоції — радість, хвилювання і навіть певну тривогу. Це був момент істини, коли всі карти розкриваються. Мене чекала розмова, яка могла змінити все. Я довго збирався з думками, перш ніж нарешті наважився зібрати рідних на сімейну нараду. Окинувши поглядом кожне обличчя, я відчув, як напруга зависла в повітрі.

Ніна Павлівна одразу кивнула, демонструючи підтримку, а от моя мама навпаки скептично подивилася на мене. В її очах читалося невдоволення та сумнів, і я розумів, що мені доведеться її переконувати.

— Це неправильно щодо Насті, — тихо, але твердо мовила вона. — Я не хочу брати участь у цьому обмані.

Я знав, що вона скаже це. Очікував опору, і все ж від її слів відчув холод. Вона дивилася на мене з виразом болю і розчарування, і це било болючіше за будь-які слова. Я розумів її доводи, але мав власні переконання. Ми довго сперечалися, доводячи один одному свою правоту, аж поки я не зумів переконати її. Зітхнувши, вона зрештою погодилася, хоч і неохоче.

Після цього я детально пояснив персоналу, як вони мають поводитися при Насті, аби не викликати у неї підозр. Усі мусили грати свою роль і діяти злагоджено. Кожен мав свою частку відповідальності, і я відчував, як тягар цієї ситуації лягає на мої плечі.

Піднявшись у спальню, я побачив, що Катя вже перенесла Настині речі в нашу кімнату. Відтепер це була не просто моя спальня, а наша. Відчуття власності змінилося на відчуття єдності, але й несвідомої відповідальності. Зайшовши у ванну, я помітив її речі на поличках — шампунь, гребінець, маленький флакон парфумів. Ледь уловимий аромат її тіла витав у повітрі, додаючи мені спокою. Я торкнувся однієї з її речей і зловив себе на думці, що тепер вона частина мого життя, і я зроблю все, щоб вона відчувала себе тут як удома.

Згадавши про її прохання привезти одяг, я відкрив шафу. В її гардеробі панувала стриманість і практичність: кілька суконь, робочі костюми, пара джинсів і футболок. Жодного натяку на щось сміливе чи грайливе. Її білизна була простою, зручністю вона ставила вище краси. Я задумався: чи то вона сама не прагнула змін, чи то просто не мала змоги їх зробити? Мені хотілося показати їй, що вона варта більшого. Вона була особливою, навіть якщо сама цього не усвідомлювала.

Зібравши речі, я вирушив до лікарні. Побачивши мене, Настя тепло усміхнулася.

— Привіт, — промовила вона й простягнула руку. — У мене чудові новини! Мене виписують!

Я подивився на її руки — катетер зник, а апарат, що слідкував за її станом, був вимкнений. Це був важливий крок до нормального життя. В її очах світився захват, змішаний із легким хвилюванням.

— Це найкраща новина дня, — сказав я, беручи її за руку. Її долоня була теплою, і цей дотик нагадав мені, як важливо бути поруч.

Лікар передав мені листок із рекомендаціями.

— Ваша дружина ще слабка, але якщо будете дотримуватися моїх вказівок, усе буде добре.

— Я особисто прослідкую за цим, — відповів я впевнено.

Настя сіла на край ліжка, спустила ноги на підлогу й обережно встала.

— Дай мені руку. Ти впевнена, що тобі не паморочиться?

— Все добре, Алекс. Давай я переодягнуся.

Вона взяла сумку, але руки ще були слабкими. Я підійшов ближче.

— Дозволь мені допомогти.

Настя не заперечувала, і я акуратно допоміг їй. Її шкіра була теплою, а близькість між нами стала майже відчутною. Я допоміг їй застебнути бюстгальтер, і цей простий жест змусив моє серце калатати. Вона ж не звертала на це уваги, зосереджуючись на тому, щоб зібратися.

Коли ми повернулися додому, на нас чекали всі. Ліза кинулася до матері, обіймаючи її.

— Мамусю, я так сумувала!

— Я теж, моя люба, — Настя ніжно погладила її по голові. В її голосі бриніло щось глибше за просту ніжність — туга за втраченими спогадами.

Мама і Ніна Павлівна обійняли її, усі раділи її поверненню. Вона розгублено озиралася, ніби намагаючись зрозуміти, де її місце. Очевидно, вона не могла одразу прийняти все це як своє життя.

— Тепер ти вдома, мила, — я взяв її за руку. — Ходімо, я проведу тебе в спальню.

Вона йшла коридором, зупинилася біля Лізиної кімнати й відчинила двері. Вона знала, що це її дочка, відчувала це серцем, хоч і не пам’ятала деталей. А от наша спальня викликала у неї розгубленість.

— Насть, усе з часом. Ти згадаєш, обіцяю.

Я обійняв її, і вона дозволила собі розслабитися. Її напруга розчинялася в моїх обіймах. Я хотів, щоб вона відчула не тільки безпеку, а й щось більше — тепло дому.

— Ось твої ліки, — я простягнув їй таблетку та склянку води.

Вона слухняно випила, потім подивилася на мене.

— Я думала, що приїду додому, і все стане на свої місця… але поки що все чуже.

— Ми разом, і це головне. Давай лягай відпочивати.

Вона заплющила очі. Я сидів поруч і спостерігав, як її подих ставав рівнішим. Я хотів, щоб вона згадала не лише цей дім, а й наші почуття. І я зроблю все, щоб це сталося.