19

Розділ 19

Зайшовши до туалету, я спершу вмив руки та обличчя, даючи собі кілька додаткових секунд, щоб зібратися з думками. Холодна вода освіжила, але водночас змусила серце битися швидше — не від холоду, а від хвилювання. Я вдивлявся у власне відображення, розгладжував вологими пальцями скуйовджене волосся, ніби намагаючись приховати від себе ж власну нервозність.

Настя майже нічого не пам’ятає. Це добре. Це навіть… ідеально. У моїй голові народжувався план. Вона збентежена, розгублена — ідеальний момент, щоб показати їй, якими можуть бути наші стосунки.

Я не бачив іншого способу змусити її прийняти наш шлюб. Маленька брехня. Тимчасова. Лише для її ж блага. Поки вона страждає від амнезії, я доведу їй, що ми можемо бути справжньою сім’єю.

Вийшовши з туалету, я попрямував до кавового автомата. Гіркуватий запах напою завжди повертав мене до реальності, давав сили діяти. Саме кава дозволяла мені працювати до півночі, саме вона рятувала мене вдень, коли втома брала верх. Відсьорбнувши гарячого напою, я на мить заплющив очі. Треба було зібратися. Треба було діяти.

Я повернувся до Настиної палати. Вона лежала у ліжку, її волосся більше не виглядало розтріпаним — тепер воно було акуратно заплетене у косу. Біля неї стояла тарілка з вівсяною кашею, яка, здавалося, навіть не була зачеплена.

Настя спершу глянула на мене, а потім з огидою — на кашу. Її ніс злегка зморщився, губи зневажливо скривилися.

— Фу! Ти бачиш, яка вона гидка? Я її з дитинства ненавиджу! — обурилася вона, відвертаючись від їжі, ніби одного погляду на неї було достатньо, щоб зіпсувати настрій.

Я засміявся. Настя була такою ж, як і раніше. Навіть без пам’яті — така ж вперта, пряма, емоційна.

Я присів у крісло біля її ліжка.

— Навіть не спробуєш?

— Краще залишуся голодною, — зухвало відповіла вона, схрестивши руки на грудях.

— Ну знаєш, голодною я тебе не залишу, — усміхнувся я. — Зараз подзвоню домашнім, щоб тобі щось смачненьке приготували. Кажи, що хочеш.

Її очі спалахнули цікавістю, наче в дитини, якій дозволили вибрати будь-яку іграшку в магазині.

— Смаженої картоплі. І салат зі свіжих овочів. Знаю, що це не дуже здорово, але дуууже хочеться.

Я кивнув.

— Думаю, що зможу виконати твою забаганку… якщо мене не поб’ють за порушення лікарняних правил. Та ти не хвилюйся. Дома Домініка готуватиме для тебе все, що ти захочеш. От випишуть тебе скоро, повернемося додому…

Настя різко підняла голову.

— Додому?.. — у її голосі звучала настороженість, наче це слово було їй чужим.

Я розгубилася від його слів. У голові — біле полотно, пустота. Де мій дім? Де моє минуле? Я намагалася згадати, але пам’ять, ніби скляна стіна, не давала мені навіть зазирнути за грань забуття.

— Ну звісно, що до нашого дому, — лагідно промовив Алекс. — А куди мені тебе везти, як не туди? Ми щаслива, любляча сім’я, Настю.

Його голос звучав так переконливо, що я мимоволі вхопилася за ці слова, як за рятівний круг. Але водночас всередині росла тривога, невидимий ланцюг стискав мої груди.

— Що не так? — він уважно вдивлявся в моє обличчя. — Тебе щось тривожить? Поділися зі мною, може, я зможу допомогти. Шкода, що ти не пам’ятаєш, але у нас з тобою дуже теплі стосунки, мила.

Я дивилася на нього, на ці риси, які, здається, мала б знати до найменших дрібниць… Але вони залишалися чужими.

— Звичайно, ти у всьому правий, — тихо відповіла я, силкуючись повірити в його слова. — Вибач мою підозрілість. Це все наслідки амнезії. Ми щаслива сім’я, у нас донька, і ми кохаємо один одного…

Схоже, я сказала це більше для себе, ніж для нього. Алекс усміхнувся, але в його очах з’явився тіньовий відблиск.

Вона вірить мені. Я бачу це. Але водночас розумію: її довіра крихка, як тонкий лід під ногами. Дивлячись на Настю, мене мучили докори сумління. Я обманював її. Але робив це заради нас усіх.

Скільки часу триватиме ця амнезія? Дні? Тижні? Чи, може, місяці? Я не знаю. Але поки в мене є цей шанс, я зроблю все, щоб вона побачила: ми можемо бути щасливими.

Настя не пам’ятає минулого, і це… це дає мені можливість пізнати її заново. Без образ, без болю, без стін між нами. Теперішня Настя не озлоблена. Вона чиста, емоційна, пристрасна. В її очах знову сяє світло, якого я не бачив давно.

Я переплів наші пальці, стискаючи її руку.

— Я з тобою, сонечко. Коли тобі буде щось потрібно, не намагайся справлятися сама. Я завжди поруч.

Настя хмикнула, її очі блищали вологою.

— Хочу все пригадати. Геть усе, — прошепотіла вона.

— Мила, не поспішай, — я торкнувся її щоки, обережно прибираючи пасмо волосся за вухо. — Лікар казав, що потрібно багато часу і спілкування. Ми з тобою впораємось.

Вона пильно вдивлялася в мої очі.

— Оскільки я зараз наче немовля, яке вчиться жити, буду вірити тобі, — її пальці обережно торкнулися моєї щоки, потім ковзнули вниз, зупинилися на моїх губах. — Ти ж мене не обманеш?

Від її дотиків по шкірі пробігли мурахи. Я накрив її руку своєю, ніжно зжав пальці.

— Ніколи.

Настя дивилася на мене задумливо, ніби щось зважувала.

— Я маю впевнитися, що щось відчуваю до тебе.

— І як? — мій голос трохи зірвався.

Вона м’яко усміхнулася.

— Відчуваю… Напевно, я кохаю тебе. Хочу торкатися твоєї шкіри, мені це подобається. З тобою мені тепло. Хочу поцілувати тебе… можна?

Це питання розтопило мене. Я нахилився ближче, і Настя, не чекаючи, торкнулася моїх губ. Її рухи були тремтливими, боязкими, але в них було стільки ніжності, що я більше не міг стримуватися. Я перехопив ініціативу, притиснув її до подушки, дозволяючи собі лише один поцілунок… один глибокий, наповнений почуттями дотик наших губ.

Я відчував, як вона розчиняється в цьому моменті.

— Мені хочеться, щоб ти завжди мене так цілувала, — прошепотів я.

Вона усміхнулася крізь подих.

— І мені теж.

Настя зітхнула, коли я підвівся.

— Я зараз поїду додому, — пояснив я. — Треба привести себе до ладу, переодягтися, привезти тобі їжу.