18

Розділ 18

Підійшовши до дверей палати, я зупинився, намагаючись зібратися з думками. Усередині мене роздирали почуття провини, страху та надії. Лікар сказав, що Настя у стабільному стані, але її пам’ять могла постраждати. Як вона сприйме мене тепер? Чи згадає, хто я?

Медсестра відкрила двері й жестом запросила мене увійти.

Палата була тихою та стерильною, наповненою м’яким світлом від нічника. Настя лежала на ліжку, її обличчя було блідим, з ледь помітними синцями. На  брові виднілися свіжі шви. Вона виглядала такою тендітною, що я відчув, як серце стискається від болю.

Медсестра поправила ковдру на Насті й тихо сказала:

— Вона ще під дією заспокійливого, але скоро прокинеться. Ви можете залишитися поруч.

Я кивнув, дякуючи їй, і обережно сів на розкладне крісло біля ліжка.

Години здавалося розтягнулися у нескінченність. Я не зводив очей з її обличчя, вивчаючи кожну дрібницю, ніби боявся забути, як вона виглядає. Час від часу торкався її руки, сподіваючись, що вона відповість, але Настя продовдувала спати. На руці виднілася вена у яку вливалися якісь незрозумілі для мене розчини. Вона була підключеною до апаратів, які контролювали її пульс та дихання. На темному екрані монітора вимальовувалася крива зелена лінія, яка показувала, що з нею все в порядку.

У грудях чомусь стиснуло й кілька секунд я не міг вдихнути повітря. Лише за третьою спробою нарешті  відпустило. Притягнувши крісло ближче до ліжка я присів поряд й накрив Настину руку своєю. Мені конче треба, щоб вона відчувала, що я поряд. 

Її губи були привідкриті й мені захотілося торкнутися їх, не захоплюючи чи нападаючи, а з ніжністю на яку тільки здатен. 

   Через годину до палати знову зайшла медсестра, щоб перевірити чи все в порядку. Я їй сказав, що буду з дружиною цілу ніч, але вона все-одно приходила що години, чемно виконуючи свою роботу. 

У мене було багато часу на роздуми. Найбільше мене  цікавило чи згадає Настя, хто я? 

Настя

Я повільно випливала зі сну, немов із глибокої темної річки. Хотілося пити так сильно, що горло здавалося пустелею, а язик прилип до піднебіння. Мій погляд довго залишався сфокусованим в одну точку на стелі, і тільки через кілька хвилин я почала розглядатися навкруги. Тільки тоді зрозуміла: я в лікарні.

У голові шуміло, як у розбурханому вулику, а грудна клітка пекла таким болем, що навіть зробити глибокий вдих було неможливо. Я перевела погляд на годинник на стіні. Сьома година. Але це ранок чи вечір? Відчуття часу було стерте, як розмита акварель.

Закривши очі, я спробувала згадати хоч щось. Що сталося? Чому я тут? Але пам’ять мовчала, ніби її відрізало. Гострий біль у голові змушував мене припинити будь-які спроби напружити думки. Ще кілька марних зусиль — і я здалася. За кілька хвилин сон знову затягнув мене в свої обійми.

Цього разу мені снилося щось жахливе. Аварія. Скрип гальм, мій крик, сильний удар… А далі темрява. Густа, важка, наче вона вирішила поглинути мене назавжди.

Коли я прокинулася вранці, ситуація залишалася незмінною. Голова, як і раніше, боліла, пам’ять була порожньою. Відчуття безсилля почало переростати в паніку. Я судомно шукала відповіді, але все було марно.

Раптом я помітила чоловіка. Він сидів у кріслі біля мого ліжка, спав, склавши руки на грудях. Його діловий костюм злегка пом’явся, а втома була написана на обличчі. Хто він? Що він тут робить? Я напружилася, намагаючись викликати хоч якийсь спогад. І тут мене мов осяяло. Поцілунок! Я відчула, як теплі губи торкаються моїх — ніжно, чуттєво, зігріваючи.

Але хто цей чоловік? Друг? Коханий? Судячи з реакції мого серця, між нами є щось більше, ніж дружба. Його присутність наповнювала мене дивним спокоєм, відчуттям захищеності й тепла. Він здавався моїм притулком, міцним тилом, про який я мріяла все життя.

Крісло стояло зовсім близько до ліжка. Мені захотілося торкнутися його, переконатися, що це не сон. Якщо він дійсно мій, то мені неймовірно пощастило. Я обережно простягнула руку й легенько доторкнулася до його плеча. Він здригнувся, розплющив очі й, здається, на мить розгубився. Його погляд був настороженим, наче він не знав, чого від мене чекати.

— Привіт! — хрипко привіталася я, відчуваючи, як сухість у горлі перетворює голос на шепіт. Мені шалено хотілося пити.

На обличчі чоловіка з’явилася тепла, чуттєва посмішка, від якої моє серце миттєво прискорило свій ритм. Це було настільки мило й зворушливо, що я зловила себе на думці: ось так би хотілося прокидатися щоранку. Але біль у голові та плутанина в пам’яті повертали мене до реальності. Я не могла нічого згадати, і це почуття безпорадності змушувало мене почуватися загубленою.

— Привіт, моє сонечко, — відповів чоловік, і його голос, ніжний та впевнений, розтопив у мені щось холодне.

Моє сонечко?

Мені сподобалося, як він мене назвав. Ці слова звучали так, ніби він справді вірив, що я — його світло.

Чоловік підвівся з крісла й, з насолодою витягнувши руки догори, розім’явся. Йому явно було незручно спати у вузькому лікарняному кріслі. Я не могла відвести погляду від його впевнених рухів, від того, як він пересувався по кімнаті. Кожен його крок, кожен погляд зачаровували мене.

— Настю, як ти себе почуваєш? — запитав він, обернувшись до мене.

— Болить голова й груди, — чесно відповіла я, а потім спробувала пожартувати: — Відчуття, наче я побита собака.

Він засміявся. Його сміх був теплим і трохи заспокійливим.

— Я майже нічого не пам’ятаю, — додала я, і в моєму голосі прозвучала нотка відчаю.

— Не хвилюйся, — запевнив він, нахиляючись ближче. — Лікар попередив, що після травми ти можеш стати трохи забудькуватою. Але це тимчасово. Вчора ти нас усіх добряче налякала.

— Усіх? — я здивовано підняла брови.

— Так, усіх! — Він лагідно усміхнувся. — Мене, свою подругу Ліну, бабусю Ніну Павлівну, і, звісно, нашу доньку.

Доньку? У мене є донька? Ці слова зірвали лавину думок у моїй голові. На мить перед очима спалахнув образ: маленька дівчинка з великими очима, яка називає мене мамою.