17

Розділ 17

Вибігши з будинку, я зовсім не знала, що робити далі. Хотілося кричати від безсилля й провалитися крізь землю від сорому. Перед очима, навіть крізь сльози, стояв осудливий погляд моєї бабусі. Її розчарування було болючішим за будь-які слова. Найкраща подруга, яка завжди була моєю підтримкою, теж цього разу промовчала. А мама Алекса? Навіть думати не хотіла про те, що вона тепер про мене думає. Мій дурнуватий задум, що мав показати всім мою незалежність, обернувся проти мене.

З самого початку я думала, що Алекс прийшов у моє життя, щоб зруйнувати його. Але чи це так? У кожної ситуації є дві сторони. Я ніколи не намагалася зрозуміти, що, коли він дізнався про Лізу, його життя теж змінилося. Можливо, він хотів створити сім'ю з Рітою? Їхній зв’язок був очевидним. Їхні погляди, усмішки, легкість у спілкуванні — все це кричало про те, що між ними не просто дружба.

Чому мене це хвилює? Алекс може завести собі хоч гарем із таких Ріт. Яке мені до цього діло?

Залишатися у цьому домі, поки гості не розійдуться, не мало сенсу. Я попленталася до свого автомобіля. У мене є одне давнє улюблене місце. Усього двадцять хвилин їзди, і я зможу опинитися в гармонії із собою. Там я зберу свої думки до купи, заспокоюся й, можливо, знайду рішення всіх цих проблем.

Я, як шпигунка, непомітно пробралася назад у дім, щоб взяти ключі й документи. На моє здивування, здається, про мене всі забули. Усі сиділи за столом, спокійно попиваючи чай із тортом. Ліза сиділа на колінах у бабусі Ніни й щось захоплено розповідала. Алекс стояв поруч із Рітою, яка в цей момент поправляла йому комір сорочки. Їхній вигляд був настільки гармонійним, що я відчула себе зайвою.

У цьому домі я була непотрібною.

Вирішивши більше не бентежити людей своїм виглядом, я завела двигун і що духу рвонула з цього тераріуму. Впевнена, вони навіть не помітять моєї відсутності. Для них вистава закінчилася.

На вулиці накрапав дощ, а в мене по щоках котилися гарячі сльози. Груди стискав пекучий біль, а перед очима стояла злорадна посмішка Ріти. Мені здавалося, що вона тільки й чекає мого благословення, щоб затягнути Алекса в своє ліжко. Що ж, будь ласка! Насолоджуйтеся!

Раптом я почула пронизливий сигнал автомобіля. Я ледь встигла обернутися, коли рев гальм прорізав повітря. Удар. Потужний, як блискавка. Все завмерло. Світ розмився, і я відчула, як мій біль залишається десь далеко позаду, у цьому світі.

Міряючи широкими кроками лікарняний коридор, я місця собі не знаходив. Стіни здавалися тісними, повітря важким, а кожна хвилина очікування розтягувалася у вічність. На кріслах неподалік сиділи мама і Ніна Павлівна, стривожено витираючи сльози. Їхні обличчя були блідими, мов крейда. Добре, що Ліна залишилася з Лізою вдома. Не довелося тягнути дитину серед ночі до лікарні.

Минуло вже більше двох годин з того часу, як лікарі забрали Настю до реанімаційного відділення травматології. Медсестри метушливо бігали туди-сюди, не пояснюючи нічого. Моє серце завмирало від страху. Що з нею? У якому вона стані?

Як могло статися, що Настя, завжди обережна за кермом, потрапила в аварію? Невже вона була настільки розгублена? А якщо в цьому моя вина? Чи через мене вона покинула дім?

"Ідіот," – подумав я. – "Якщо з нею щось серйозне, я ніколи собі цього не пробачу."

Очікування стало нестерпним. У розпачі я зробив ковток кави з паперового стаканчика. Гіркий напій обпік горло, лише підсилюючи почуття провини.

— Якби я знав, що вона задумала... — пробурмотів я, більше до себе, ніж до когось іншого.

Мама, яка сиділа поруч, підняла на мене очі.

— Сину, не вини себе, — сказала вона тихо, але твердо. — Настя сама наробила купу дурниць. Сподіваюся, все закінчиться благополучно. Зараз уже нічого не зміниш.

Її слова мали заспокоїти, але біль у грудях лише посилився.

Минуло ще пів години. Коридор залишався таким же похмурим, аж поки двері реанімації не відчинилися. На порозі з'явився лікар.

— Хто з вас близькі родичі потерпілої?

Я схопився з місця.

— Я... я її чоловік. Скажіть, що з нею?

Лікар глянув на мене уважним поглядом.

— Зараз вже можна сказати з упевненістю: ваша дружина у стабільному стані. Їй вдалося уникнути важких травм. Загрози життю немає. У неї струс мозку і забиття грудної клітки. Очевидно, під час зіткнення вона сильно вдарилася головою, але один раз Анастасія уже приходила до тями. Це хороший знак.

Від його слів у мене ніби гора з пліч упала.

— Вона жива, — видихнув я, стискаючи кулаки, щоб приховати тремтіння в руках.

— Жива, — підтвердив лікар. — Але їй потрібен спокій і час на відновлення.

Я кивнув, не довіряючи власному голосу. Очі наповнилися слізьми. Настя жива, і це головне. Усе інше ми подолаємо.

-- Це означає, що з моєю дружиною все буде добре? — з надією запитав я.

— У фізичному плані — так, — запевнив лікар. — Звичайно, на її тілі багато синців і подряпин, але за тиждень усе загоїться. У неї розсічена ліва брова, ми наклали кілька швів. Коли все минеться, їй потрібно буде звернутися до пластичного хірурга. Він легко усуне цей недолік. Але це не головне. Мене більше хвилює емоційний і психічний стан вашої дружини.

Лікар трохи помовчав, а потім додав:

— Ми провели всі необхідні аналізи, МРТ головного мозку, рентген. У Насті, найімовірніше, тимчасова втрата пам’яті. Вона може пам’ятати деякі фрагменти, але більшість спогадів заблоковані.

— Амнезія? — мій голос затремтів.

— Точніше, ретроградна амнезія, — уточнив лікар. — Це досить поширене явище після черепно-мозкових травм.

— Як довго це триватиме?

— Зазвичай пам’ять відновлюється за кілька тижнів, але хвороба дуже непередбачувана. Потрібен час і терпіння.

— Скільки вона пробуде в лікарні?

— Ми спостерігатимемо за нею два дні. Якщо стан залишатиметься стабільним, її випишуть додому. Але за однієї умови: вона не повинна залишатися сама. Насті потрібна буде постійна підтримка, особливо в середовищі, яке поки що здаватиметься їй незнайомим.