16

Розділ 16

 — Де ж твоя Настя? — з цікавістю запитала Стелла, подруга мого брата, трохи нахиляючись уперед, ніби це могло допомогти їй краще зрозуміти мою відповідь.

Я зробив кілька ковтків вина, кинув погляд на годинник. Чому вона так довго? Усі вже тут, всі чекають тільки її — мою доньку та дружину.

— Де ж вона, сину? — м'яко запитала мама, підійшовши ближче. Її очі сяяли теплом, але я відчував легкий підтекст тривоги.

— Наводить красу для коханого чоловіка, — втрутився мій молодший брат, підморгуючи мені.

— Їй це ні до чого, — жартома заспівала Стелла, обертаючись до брата. — Вона і без макіяжу прекрасна. Але будь-яка не влаштує твого брата, — додала вона, театрально зітхнувши.

"Де ж ти так довго, Настю, чорт забирай?" — думав я, намагаючись зберігати спокій. Нервувати не можна, я це розумів. Цей вечір був спланований для того, щоб показати Насті: вона не просто частина цього дому, вона — його господиня. І я хотів, щоб усі побачили її саме такою, якою я бачив її сам.

"Дружина! Моя дружина!" — смакував я це слово, і мене огортали дивні, майже піднесені почуття. Підніс келих до губ і зробив ще один маленький ковток вина.

Стелла голосно розповідала, як чудово вони з братом відпочили на Балі, і як шкодують, що не змогли бути присутніми на нашому весіллі. Але я ледве чув її слова. Мої думки були зайняті лише Настею. Я уявляв, як вони з донькою спускаються сходами, і я представляю їх усім як свою дружину і дочку. І тоді всі зрозуміють: жінка, з якою я одружився, ще прекрасніша, ніж вони могли собі уявити.

— Ніяк не можу звикнути до того, що ти одружений, милий, — пролунав м'який голос Ріти, моєї колишньої. Її слова прозвучали майже як муркотіння, і вона зробила крок ближче, майже торкаючись мого плеча. — Мій Алекс і його мила дружина.

— Мила? — я ледь не розсміявся їй в обличчя. Настя була мила, але більше — колюча, гостра на слово і неймовірно справжня.

— Знаєш, любий, — Ріта посміхнулася своїм звичним хитрим усміхом. — Думаю, мені доведеться трохи зачекати, поки ти втомишся від неї і повернешся до мене. І я готова чекати стільки, скільки потрібно.

Я стиснув келих у руці, намагаючись не видати своїх емоцій. Її впевненість була майже смішною. Настя могла затриматися, але це не змінювало того, ким вона була для мене. І, здається, ніхто цього не розумів.

— Я не маю наміру втомлюватися від Насті, а з тобою ми про все домовилися. Давай більше не будемо повертатися до цієї теми, — твердо сказав я, відводячи погляд від Ріти.

Я вже шкодував, що послухав свого найкращого друга й запросив її на наше свято. Ця жінка завжди знаходила спосіб ускладнити моє життя.

— Може, якось викроїш трохи часу, і ми пообідаємо разом? — промовила вона, стукаючи яскраво нафарбованими нігтями по моїй руці. Її усмішка була настільки впевненою, що мене аж пересмикнуло.

Я ніяк не міг заспокоїтися. Чому Настя так довго? Хіба може молода дружина нехтувати своїм чоловіком у такий важливий вечір? Вона повинна показувати свою повагу. Якщо за секунду вона не спуститься, я притягну її сюди за волосся. Раз і назавжди поясню, що вона має робити те, що я прошу: виглядати ідеально, вести світську бесіду й виказувати свою любов до мене. Якщо ні — я їй покажу, де раки зимують.

"Що це зі мною? — подумав я, судомно стискаючи келих у руці. — Це відсутність самоконтролю чи просто хворобливе бажання, щоб вона належала мені цілком і повністю?"

— Алексе? Алексе! — наполегливо термосила мене Ріта за рукав піджака. Її голос звучав із насмішкою. — Поглянь! О, Боже, який жах!

За моєю спиною пролунав стогін мами. Я різко обернувся. Усі в кімнаті дивилися в одному напрямку — на сходи.

— Що сталося?

Я теж повернув голову й відчув, як у грудях стислося серце.

На сходах стояла Настя. Або ж якась дивна пародія на мою дружину. Вона тримала Лізу за руку й нерішуче дивилася на гостей. Її шкіра мала дивний синюшний відтінок, і лише за мить я зрозумів, що це через плаття. Воно сиділо на ній жахливо: десь надто облягало, десь морщилося, а десь безформенно висіло.

Я перевів погляд на її волосся. Що вона з ним зробила? Це було не зачіска, а посічена солома. І ця помада… Я судомно вдихнув повітря. Фіолетова! Її посмішка, така щира, тільки підкреслювала абсурдність цього всього.

— Алексе, милий, — прошепотіла вона. Її голос був спокійним, навіть лагідним.

Келих у моїй руці тріснув від сили, з якою я його стискав.

— Алексе, вибач мене, будь ласка, за запізнення, — додала вона, дивлячись прямо в очі.

Що вона каже? Настя, яку я знав, ніколи б не вибачалася. Що з нею сталося?

— Алексе… — повторила вона тихо, але тепер у її голосі прозвучала якась невловима нота тривоги.

Я не відповів. Мене поглинали емоції — гнів, сором і якесь дивне відчуття, що ця жінка, яка стоїть переді мною, зовсім не моя Настя.

Дивлячись на неї, я відчував, як моя лють виходить  з-під контролю. У голові вирували найжорстокіші думки: я був ладен схопити її за це понівечене волосся, трясти до тих пір, поки вона не впаде на коліна і не благатиме прощення. Хотілося бачити, як її фіолетові зуби стукають від страху. Але я розумів, що зараз усі витріщаються на нас. Помсту доведеться відкласти.

Підхопивши Лізу на руки, я відвів її до бабусь, які були не менш шоковані, ніж я сам. Тим часом Ліна, підходячи до Насті, крутила пальцем біля скроні, не зважаючи на гостей.

— Кохана, я вже почав хвилюватися, але тепер розумію, що твоя неземна краса потребувала багато зусиль та часу, — сказав я, намагаючись говорити м'яко, але кожне слово було пронизане сарказмом.

Руки Насті почали тремтіти. Нарешті вона злякалася?

— Я саме розповідав нашим гостям про тебе. Яка ти в мене розумниця — вчитель історії, — додав я, беручи її за руку й підводячи до гостей.

Хай зрозуміє, що у цю гру можуть грати двоє.

Настя почервоніла, але я не збирався зупинятися. Я підвів її до Ріти.

— Ріто, познайомся. Це Настя — моя дружина. А це Ріта — моя колишня... подруга.