15

Розділ 15

Стоячи біля дзеркала, яке чомусь одразу припало мені до душі, я спостерігала, як Катя та Домініка мовчки переносять мої речі до спальні Алекса. Кожен їхній рух викликав у мені бурю обурення й протесту. Спочатку я намагалася зупинити їх, твердо заявляючи, що сама вирішую, з ким і де мені спати. Але ці слова були для них порожнім звуком. Вони лише кивали, ніби погоджуючись, і продовжували робити свою роботу, не дивлячись мені в очі.

Алекс тим часом повіз Лізу до дитячого садка, а я залишалася вдома, адже мій перший урок сьогодні був аж об одинадцятій. Часу, щоб дійти до точки кипіння, було більш ніж достатньо.

Домініка намагалася уникати мого погляду. Було видно, що їй соромно за те, що вона робить, але наказ господаря для неї був законом. Я відчувала, як у мені закипає гнів. Ніколи ще я не почувалася такою безпорадною, ніколи ще у мене не було стільки злості, як зараз. Якби Алекс був тут, я б влаштувала такий скандал, що аж стіни затремтіли б. Але, на жаль, він виявився мудрішим — залишив поле бою, щоб уникнути конфлікту.

Коли Домініка й Катя нарешті припинили бігати між кімнатами й зупинилися біля дверей, це означало лише одне: з роботою покінчено. Усі мої речі тепер були у спальні Алекса. У моїй кімнаті не залишилося жодної дрібниці, яка нагадувала б, що я тут була.

Все виглядало так, ніби мене тут і не було. Алекс чітко дав зрозуміти, що я — лише гість у його домі, без права голосу, без свободи вибору. Я почувалася, як предмет інтер’єру, як річ, що належить йому.

Домініка та Катя  зупинилися біля дверей, їхня метушня припинилася. Це означало одне: моя колишня кімната спорожніла, а всі мої речі тепер у спальні Алекса. Я оглянула кімнату, яка тепер здавалася чужою, ніби я тут і не жила.

Все виглядало так, ніби мене тут ніколи не було. Алекс чітко дав зрозуміти: у цьому домі я нічого не вирішую. Я — лише його власність, ще один елемент інтер’єру, як цей туалетний столик чи вази з квітами. Зібравши всю свою злість у кулак, я намагалася зберігати спокій.

— Ви можете повертатися до своїх справ, — холодно промовила я.

Катя поспішила вийти, а от Домініка залишилася, вагаючись, чи варто щось сказати. Її погляд був теплим, але водночас сумним, ніби вона розуміла мій стан і не знала, як допомогти.

— Все в порядку… правда, — буркнула я, не бажаючи ділитися своїми емоціями.

Домініка зітхнула й, посміхнувшись, тихо сказала:

— Настю, ваш чоловік… хороша людина. Добра. Повірте, я знаю його з дитинства. У нього щире й благородне серце.

Не чекаючи відповіді, вона обережно вийшла, залишивши мене саму зі своїми думками.

Добра людина зі щирим серцем? У цей момент мені хотілося розсміятися. Його "доброта" змушувала мене почуватися, як у пастці. Але сміх чи сльози нічого не змінять. Це була жорстока реальність, і я мала з нею жити.

Моє роздратування не зникало. Я згадала, як кілька годин тому Алекс поцілував мене, і це викликало нову хвилю обурення. Чому він це зробив? Чому я дозволила йому? Я мала дати йому ляпаса, показати, що таке поведінка недопустима, а не танути, як морозиво на сонці, у його руках.

Я вийшла з кімнати, не помічаючи, як ноги самі несли мене вперед. У голові крутилися хаотичні думки. Хто я у цьому домі? Полонянка? Рабиня? Чи просто ніхто?

Мої кроки відлунювали в просторому коридорі, але я нічого не чула, окрім власних думок. Усе, що зараз відбувається, — це холодний терор під прикриттям "доброти" й турботи. Але я знала одне: я не дозволю йому повністю керувати моїм життям.

Щасливу, дружню сім’ю не побудуєш під тиском і маніпуляціями. Якщо Алекс думає, що я легко підкорюся його сценарію, то він глибоко помиляється.

Мені треба знайти спосіб змусити його зрозуміти, що я — не річ, не декорація, а людина зі своїми бажаннями й почуттями. Я повинна зробити це не заради себе, а заради Лізи. Вона заслуговує на щасливу маму й тата, але не в такому домі й не в таких умовах.

Від цих думок у моїй душі почало народжуватися тверде рішення: я боротимуся.

Годинник показував пів на шосту. Алекс із Лізою мали приїхати з хвилини на хвилину, а я все ще стояла в роздумах, ніби борючись сама з собою. Попереду був вечір із дорогими гостями, які чекатимуть від мене поведінки зразкової дружини. "Одягни щось красиве і жіночне", — гримів у вухах командний тон Алекса.

Я майже відчула, як мій гнів виривається назовні.

— Не дочекаєшся, Фролов! — викрикнула я в порожню кімнату. — Цього ніколи не буде!

Зайшовши у "лігво ворога", як я тепер називала спальню Алекса, я мало не розридалася. Двері шафи були трохи прочинені, і я побачила, як моя одяговість акуратно висить поряд із його. Ця картина викликала в мені нову хвилю протесту.

— Чоловік — не завжди хороша людина, — пробурмотіла я собі під ніс. — І хто, як не Алекс, доводить це з кожним днем. Він — бездушний диктатор, який вважає мене своєю власністю.

Але ні! Так не буде! Я нікому не дозволю розпоряджатися моїм життям, указувати, як мені жити.

Я підійшла до шафи й почала гортати вішаки, намагаючись вирішити, чим здивувати "господаря". Мій звичний одяг стояв поряд із новими брендовими речами. Це були елегантні сукні, ідеальні костюми, кожна річ кричала про статус і розкіш. У мене ніколи не було нічого подібного, та я й не мріяла про таке.

Я уявила, як Алекс та його гості чекатимуть побачити ідеальну дружину Фролова: витончену, доглянуту, послушну, з милим поглядом, який нібито каже, що її місія в житті — догоджати чоловікові.

— Не дочекаєшся, — прошепотіла я, відчуваючи, як азарт змагається з моїм гнівом.

Я покликала Катю, яка, як завжди, миттєво з’явилася у дверях.

— Забери це барахло звідси! — сказала я, вказуючи на дизайнерські речі. — Спали, викинь, віддай кому завгодно. Лише щоб я цього більше не бачила!

Катя стояла розгублена, дивлячись, як я почала стягувати з вішаків одяг і жбурляти його на підлогу. Її очі розширилися від здивування, але вона нічого не сказала.